Мова - найбільший духовний скарб, у якому виявляє себе творцем ,передає нащадкам свій досвід і мудрість, пер.е.моги і славу, культуру і традиції ,думи і сподіван.н.я. Рідним словом народ збагачує також світову кул.ь.туру. Слово наше — повнокровне життя, невм.и.руще дж.е.рело поступу. З ць..ого невичерпного джерела мовець здобуває не тільки знан.н.я про навкол.и.шній світ, а й морал.ь.ні й ест.е.тичні оцінки та уподобання народу. Українс.ь.кий народ творив свою мову упродовж віків,заносячи до мовної скарбниці добірний н.е.ктар слова, невтомно запалював у слові незгасний вогонь думки і почут..тя ,вічніст.ь. праці і мрії. Колективна пам'ять народу-творця бер..еже слово, а в н.ь.ому - і своє бе.з.смертя. У слові рідної мови захована немовби якась таємнича сила, що в неповторному поєднанні звуків несе чарівну мелодію мови і називає щось зрозуміле всім. І не тільки називає, а й передає найтонші відтінки переживань і мислі. Мова — дивосвіт, духовна планета,на якій живе виплекана людиною незліченна кількість слів.
Письменник звернувся до давніх подій в одному з регіонів Кокандського ханства. Ця держава існувала з 1709 до 1876 року на території сучасних Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану, південного Казахстану та Сіньцзянь-Уйгурського автономного району Китаю. «Час подій нашої оповіді,— зазначив автор,— це час Кокандського ханства, де правили хаджі — праведники, нащадки самого пророка».
Мусульманське населення міст Учтурфан та Кашгар організувало збройне протистояння китайському імперському війську. Один з епізодів цього протистояння І. Гаспринський зобразив у «Дівчині-левиці». Цей епічний твір має жанрові ознаки історичного оповідання: невеликий обсяг, однолінійний сюжет на основі давніх подій, різнобічно розкритий образ однієї героїні.