Українська мова-одна з найдавніших індоєвропейських мов.
Объяснение:
в основному тут про всі мови категорії "Індоєвропейські".
Якщо це не те що ви ( і я ) шукали, то вибачення.
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ МОВИ — найпоширеніша сім’я спорідн. мов, одна з понад 20 мовних сімей світу. Належність окр. мов і мовних груп до сім’ї І. м. визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за до порівн.-істор. методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвроп. прамови. За ознаками ближчої спорідненості І. м. поділяються на групи мов і окр. мови на рівні груп. Існує 7 груп живих І. м. і 3 окр. мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були поперед. етапами розвитку сучас. мов або належали до відповід. груп як самост. мови.
Найб. групу живих І. м. становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол. До них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літ. мови в Індії і Пакистані), бенгалі, панджабі, маратхі, гуджараті, орія, ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мертві мови — ведійська і санскрит, на яких збереглося багато писем. пам’яток. До групи іранських мов належать живі мови — перська, таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська (пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджська, талиська, ряд памірських мов та ін. (всього 81 млн. носіїв) і мертві мови — давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська (хотанська). На підставі ряду спільних структур, ознак іран, мови об’єднуються з інд. в індоіранські мови: є припущення щодо їхнього походження від кол. мовної єдності.
Слов’янська група мов (див. Слов’янські мови) поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов’янські мови), західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до зх. підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на поч. 18 ст.
Група балтійських мов складається з живих мов — литовської і латиської (4,3 млн. чол.) і мертвих — прусської, ятвязької, куршської та ін. З огляду на особливу структурну близькість балт. мов до слов’янських припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності (прамови, походження від близьких індоєвроп. діалектів, тривалого контактування).
До групи германських мов (бл. 550 млн. носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після китайської) за поширеністю у світі, німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс, їдиш, шведська, датська, норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська. Романська група мов (576 млн. чол.) представлена живими мовами — французькою, провансальською (окситанською), італійською, сардинською (сардською), іспанською, каталанською, португальською, румунською (мова румунів і молдован), аромунською, ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі лат. мови, літ. форма якої відома тепер за численними писемними пам’ятками і застосовується досі як мова катол. літургії та (обмежено) як міжнар. мова науки. Лат. мова разом з мертвими мовами оскською й умбрською утворювали групу італьських мов. Кельтська група мов складається з малопоширених живих мов — ірландської, гельської (шотландської), валлійської, бретонської і мертвих — менської, корнської, кельтіберської, лепонтійської, галльської. У минулому кельт, мови були поширені на великій тер. Європи — від нинішньої Великобританії до Карпат і Балкан. У структурі кельт, мов є ряд спільних ознак з італьськими мовами, з якими їх звичайно об’єднують у більш загальну італо-кельтську групу. Грецька мова (12,2 млн. чол.) посідає серед І. м. окр. місце на рівні мовної групи. В її історії виділяються давньогрецький (давньогрецька мова) і середньогрецький (візантійський) періоди. Албанська мова (4,9 млн. чол.) генетичне пов’язана з мертвими іллірійською та мессапською мовами.
Вірменська мова (понад 6 млн. чол.) вважається наступницею кол. мови хайаса-арменів у складі держави Урарту.
Що ж відбувається з тим, хто забуває свій народ? Тобто своїх близьких, рідну мову, культуру, традиції? Я не засуджую таких людей, просто вважаю, що вони багато втрачають. Зв’язки з рідним – найсильніші зв’язки, вони дарують людині повагу до себе, внутрішні сили та тепло любові.
Також я думаю, що забути Батьківщину – це означає втратити багато цінних надбань. Адже знання традицій, навички рідної культури – унікальні. Можна навчитися нової мови, але те, що було дано у дитинстві – незамінне, бо другого дитинства у житті не буває.
Люди можуть думати, що ці надбання їм вже більше за межами України не знадобляться. Наприклад, вважають, що українська мова за кордоном не стане вже у пригоді. І відмовляються від неї!
Але така позиція, на мій погляд, не має фундаменту правди під собою. Всі надбання, які дала Батьківщина, можуть виявитися навіть на чужині дуже цінними, просто безцінними для людини. В тому числі до знайти хорошу роботу, нових друзів. Варто лише поглянути на них!
У романі І. Багряного «Тигролови» описана родина Сірків, які зберегли українські традиції на Далекому Сході, святкують національні свята навіть там і насолоджуються ними! Ще я вважаю позитивним прикладом українця на чужині письменника Миколу Гоголя. Він став відомим автором у Санкт-Петербурзі, але у своїх книжках дуже багато описував побуту та традицій українців.
Втратити зв’язки зі своїм народом, забути його – це неначе втратити частинку своєї душі. (або)
Часто той, хто виїхав за кордон, швидко забуває свою Батьківщину. Людина з головою поринає у нові потреби, можливості, клопоти та проблеми. Тоді швиденько втрачаються зв’язки з колишніми друзями, а часто навіть з близькими, рідними людьми. Звичайно, таке стається не з усіма українцями, що переїхали до інших держав. Але приклади існують.
З цього приводу я можу сказати, що засуджувати такого колишнього мешканця України я би не став. Але не схвалюю подібну поведінку людей, бо, відрізавши від себе все рідне, особистість сама собі завдає шкоди. Така моя думка.
Втративши зв’язок зі своїм корінням, людина не стає на чужині для всіх такою рідною, якою вона була для своїх близьких. Чужинці дуже добре відчувають тих, хто зневажає Батьківщину. Вони приймають як своїх та дарують визнання тільки тим, хто в глибині душі тримає вогник любові до Батьківщини та береже його.
Добрими прикладами українців, які ніколи в житті не забували про рідну землю та своїх кревних товаришів були Тарас Шевченко та Леся Українка. Де тільки не доводилося їм жити та подорожувати! Тарас Шевченко був вимушений провести у засланні в Середній Азії багато років. Але малюнки, книжки українською, які вони залишили всьому нашому народові у спадок — це краще свідоцтво їхнього сердечного тепла до всього, що було для них рідним.
Але я повернуся до своєї думки про тих, хто забуває свій народ після переїзду до іншої країни. Рідна мова теж часто забувається, адже переселенець задля зручності займається вивченням нових мов, спілкується ними, а рідна мова відкладається у найдальшу шухляду.
Я вважаю, що хтось може призабути мову свого народу, коли довго нею не спілкується. Наприклад, людині просто ні з ким говорити українською, адже навкруги немає жодного земляка! А доступу до Інтернету, наприклад, немає. Чи він обмежений — зустрічається й такі випадки. Тоді б я людину не засуджував.
А от коли переїжджі громадяни України зневажають свій народ, ще не встигнувши освоїти нове місце проживання, це для мене є неприємним. Адже покинуті близькі люди, друзі та родина часто сумують, тужать від такої поведінки, переживають за тим, хто від них відкараскався.
Батьківщина є незамінною — таке моє глибоке переконання. І прикладом для себе я вважаю тих українців, хто зумів зберегти на чужині свої традиції, мову та культуру.