Скласти діалог-обмін
думками та враженнями від телепередач, присвячених вивченню та збереженню пам’яток
історії та культури можна скласти так:
-
Привіт, Оксанко! А ти дивилась
культурно-мистецьку передачу під назвою «Світлиця» вчора?
-
Привіт, Надійко! Так, дивилась. У цьому
випуску торкались теми визначних пам’яток України.
-
Я також дивилась цю передачу.
-
Що тобі у ній сподобалось?
-
Мені сподобалось, що автори наголосили
на тому, що зараз люди не особливо цінують культуру і не мають бажання
охороняти наші культурні надбання.
-
Звичайно, це дуже велика проблема на
сьогодні. Адже наш народ багатий фортецями, садибами, палацами та монастирями.
-
І це ти лише назвали архітектурні пам’ятки.
А скільки перлин ми маємо в історії, монументальному мистецтві, археології!
-
Я вважаю, що люди мають цінувати свою
культурну спадщину та ретельно зберігати її належним чином.
-
А як думаєш, цим повинні займатися
науковці?
-
Звичайно, у збереженні культурних пам’яток
велику роль відіграє наука.
-
А я вважаю, що і прості люди можуть не
лише розуміти важливість пам’яток національного значення та допомагати у їх
збереженні.
-
Як саме прості люди можуть цьому
сприяти?
-
Передусім сформувати шанобливе ставлення
у своїй свідомості до об’єктів національного значення.
-
Так, я згодна з тобою. На жаль,
більшість сьогодні не усвідомлює велику необхідність збереження пам’яток
культури для нинішнього і прийдешнього поколінь.
-
У цьому наша основна проблема та саме на
цьому наголошувалось у передачі «Світлиця». Ти не знаєш, коли вийде наступний
випуск?
-
Завтра о шостій вечора. Дякую за приємну
бесіду. До зустрічі!
-
Дякую, бувай!
Багатостраждальна моя Україно! Мученицька доля випала тобі протягом багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє тіло, та більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажили тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.
І все ж попри всі незгоди була ти щасливою, бо не всі твої діти покірно сприйняли образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і яких батьків діти. Понад усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу" і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. До них належав і твій син Тарас.
Перебуваючи в казематі, далеко від України, Тарас сумує за батьківщиною. Тому вірші, написані в казематі, є прилюдною сповіддю поета перед народом, батьківщиною. Так, у поезії "Мені однаково" висловлена позиція поета, якого турбує не власна доля, а доля всієї України. Герой твору за ґратами. Він у зажурі сидить на тюремному ліжку і щось сумно наспівує. В камері темно. Таким темним видається йому і його майбутнє. А він так хоче жити для народу, для України. А що на нього чекає? Так думав поет-в'язень. Але на аркуші зовсім інші почуття:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині, —
Однаковісінько мені.
Бо й справді, якщо порівняти інтереси свої і народні, то власна доля, особисте щастя і навіть слава — ніщо. І перед ним миттю промайнуло все його минуле невільницьке життя, і теперішній арештантський стан, і майбутнє без надії на волю, і, можливо, мученицька смерть "в снігу на чужині". А в нього стільки планів поліпшення життя рідного народу. І все це буде поховано разом з ним. "І все з собою заберу..."