Мрії є у кожної людини. У мене також,одна із них це аби як найшвидше закінчився карантин. Тому що, на дворі сонечко світить своїми проміннцями на пахучі ранкові квіти, спів птахів просто зачаровує,а за вікном здається що світ став сірим на вулиці одиниці людей і від цього на душі тільки складніше.
Щоб моя мрія здійснилася я не виходжу із дому без поважної причини (щоб не заразитися вірусом). Я за період карантину частіше п'ю чай в сімейному колі, проводжу вологе прибирання в домі,допомагаю мамі в хатніх справах,також більше часу проводжу з домашніми улюбленцями.
Карантин нас об'єднав,але всеодно хочеться як найшвидше зустрітися з друзями погуляти в парку з песиком і зустрітися з учителями за якими я почала сумувати.
Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славна країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю:Село на нашій Україні —Неначе писанка село,Зеленим гаєм поросло...Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета.Україно, Україно!Серце моє, ненько!Як згадаю твою долю,Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України:Тихесенько вітер віє,Степи, лани мріють,Меж ярами над ставамиВерби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? »Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину.