Людина змалечку оповита тонким павутинням духовного світу. Ще не навчившись ходити, вона чує свою першу пісню - материнську колискову, потім намагаючись несвідомо її відтворити. Вона заслуховується казками і згодом тягнеться до книги сама. Духовність закладається в нас з найперших днів, зростаючи вежею на спорудженому фундаменті.
Кожна людина може знайти в собі ту схованку. Недаремно ж у нас, дітей кам'яних джунглів, уривається дихання перед мальовничими рідними пейзажами, недаремно якийсь заклопотаний бізнесмен зі, здавалося б, зачерствілою душею, зупиняється біля вуличного скрипаля і, розчулившись, кидає монету до пошарпаного капелюха на землі, недаремно спіткається погляд зголоднілого бідного студента на черговій книзі. Звісно, однією духовною поживою сит не будеш, проте душа раз у раз потребує свого: краси, сенсу, емоцій.
Кожна прочитана книга, кожна заслухана до дір пісня, кожний малюнок, над яким працюєш нишком - все це джерела духовності, повні кришталево-чистого, студеного натхнення. Того, без чого можна не жити, а лише існувати.
За чарівною хмаринкою сховалася ніч, і на землю спустився рожевий ранок. Ось-ось має зійти сонце. Його промінчики уже спалахують на обрії. Чекають ранку всі: рослини, тварини, люди. Тільки чому ж його ще немає?
Може, ще спить солодким сном? А може, посварилось із землею і не хоче більше світити? Що ж тепер?
І все-таки схід поступово рожевіє. Нарешті, ніби з-під ковдри, зійшло над горизонтом сонце, величне, красиве.
Хутенько освітило променем води, ліс, навколишні поля, будинки людей. Заіскрилась зеленим килимом земля в його сяйві. Коли промінчик сонця долинув і до мого обличчя, я прокинувся, весело йому посміхнувся, відкрив очі і радо зустрів новий день. ось думаю до
