Привіт, Коля! Пише тобі твій друг Андрій.
Як твої справи? Як батьки?
Передавай їм привіт від мене. Сподіваюся, що в тебе все чудово. У мене все добре. Два тижні тому записався до секції з баскетболу. Тепер я ходжу на тренування чотири рази в тиждень. Поки що мені все подобається. У навчанні теж все чудово, без змін.
Нещодавно бачив Олену Василівну. Він передавав тобі привіт. Хочу сказати тобі, що на Новий рік ми з батьками їдемо в Новгород до бабусі. Тому вже за місяць ми з тобою зустрінемося. Я хочу здійснити нашу спільну мрію - пограти у хокей та покататися на санчатах.
Сподіваюся, у нас все вийде.
До зустрічі!
Напевно, немає письменників, які не оспівували б кохання. Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його балади «Тополя», «Катерина», прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії й Остапа із творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), і велику любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»), Франкове «Зів’яле листя»; «О, панно Інно», «Коли в твої очі дивлюся» П. Тичини; «На білу гречку впали роси» М. Рильського; «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти» В. Сосюри; «Є в коханні і будні, і свята» В. Си-моненка; «Маруся Чурай», «Світлий сонет» Ліни Костенко — усі ці твори й чимало інших так чи інакше сповнені великим почуттям — безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, колись взаємним, а колись і нерозділеним.
А чи здатне наше покоління на високе почуття? Багато хто сумнівається, що сьогодні таке почуття існує, бо довкола себе бачить брутальність і корисливість. Високе почуття стало немодним.
Проте я впевнена, що кожна моя ровесниця мріє саме про таке почуття, бо ж кожен хоче уваги, тепла, ніжності. Я вірю, що воно існує, бо непідвладне часу, просто не кожен може усвідомити значимість величного в житті. А цим величним неодмінно є кохання.