Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір.
Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям.
Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню.
Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…
Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч.
Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.
Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя.
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі («І Архімед, і Галілей...» 1860 р).
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля. («Кавказ» 1845 р.).
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине
От де, люде, наша слава,
Слава України! («До Основ'яненка» 1840 р.)
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України («І мертвим, і живим...» 1845 р.).
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями. "Катерина"
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте. "Заповіт"