ЛИВАДИЙСКИЙ ДВОРЕЦ
Самое замечательное здание всего дворцового комплекса в Ливадии - это Белый дворец, построенный в стиле раннего Возрождения. Белый дворец стоит на фундаменте из серого мраморовидного известняка, а основным архитектурным мотивом для его возведения послужило зодчество Флоренции. Из итальянской архитектуры было заимствовано и оформление внутреннего двора и центрального входа. Однако не весь дворец построен в стиле итальянского Возрождения: автор проекта Николай Краснов соединил (или по-своему переработал) элементы нескольких архитектурных стилей.
Удивительной частью ливадийского дворцового комплекса является итальянский дворик - прекраснейший уголок всего ансамбля. Со всех четырех сторон он окружен полуциркульными арками, опирающимися на колонны дорического* ордера. От капителей** колоны идут выступы, и в результате получается тенистая лоджия. Строгие пропорции, четкий ритм арок и колонн, легкая балюстрада*** над арками, четкие прямоугольные окна второго этажа, дорожки к фонтанчику, вечнозеленые растения - все это навевает покой и гармонию. Завершают убранство флорентийские фонари, решетки окон и особенно металлические кованые ворота работы уральских мастеров, которая исключительной тонкостью своего исполнения вызывает неизменное восхищение всех посетителей.
Предметом особой заботы Краснова был антиквариат. При оформлении дворцового парка реставрировались и заново украшались греческие и турецкие беседки, восстанавливались старинные фонтаны и вазы. Архитектор сам в поисках древностей выезжал в Италию, посылал за ними своих Он сохранил упоминавшийся выше фонтан с нимфой. Над лестницей высокого крыльца нависла химера - копия химеры собора Парижской Богоматери, олицетворяющей собой доброго духа, охраняющего дом (По Н. Ионину).
Переклад українською: ЛІВАДІЙСЬКИЙ ПАЛАЦ
Найчудовіша будівля всього палацового комплексу в Лівадії - це Білий палац, побудований в стилі раннього Відродження. Білий палац стоїть на фундаменті з сірого мармуроподібного вапняку, а основним архітектурним мотивом для його зведення стала архітектура Флоренції. З італійської архітектури було запозичене і оформлення внутрішнього двору і центрального входу. Однак не весь палац побудований в стилі італійського Відродження: автор проекту Микола Краснов з'єднав (або по-своєму переробив) елементи кількох архітектурних стилів.
Дивною частиною Лівадійського палацового комплексу є італійський дворик - найпрекрасніший куточок всього ансамблю. З усіх чотирьох сторін він оточений напівциркульними арками, що спираються на колони доричного ордера. Від капітелей колони йдуть виступи, і в результаті виходить тіниста лоджія. Строгі пропорції, чіткий ритм арок і колон, легка балюстрада над арками, чіткі прямокутні вікна другого поверху, доріжки до фонтанчика, вічнозелені рослини - все це навіває спокій і гармонію. Завершують оздоблення флорентійські ліхтарі, решітки вікон і особливо металеві ковані ворота роботи уральських майстрів, яка винятковою тонкістю свого виконання викликає незмінне захоплення всіх відвідувачів.
Предметом особливої турботи Краснова був антикваріат. При оформленні палацового парку реставрувалися і заново прикрашалися грецькі і турецькі альтанки, відновлювалися старовинні фонтани і вази. Архітектор сам в пошуках старожитностей виїжджав до Італії, посилав за ними своїх помічників. Він зберіг згадуваний вище фонтан з німфою. Над сходами високого ганку нависла химера - копія химери собору Паризької Богоматері, яка уособлювала собою доброго духа, який охороняє будинок (За Н. Іоніним).
Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи будівельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина народилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і людина була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й диявол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він, за життя думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.