Тільки-но починало світати, мати, вмившись, зодягала чисту сорочку, підв’язувалася вишитим фартухом і вилазила на лежанку. Я крізь сон чув її лагідну приповідку: «Ну ось і зійшов святець, аж віко підпер!». Незабаром кімната освітлювалася живими зайчиками, спалахували сухі дрівцята, потріскуючи голосними пострілами. Піч гоготіла, коли полум'я лизало своїм язиком челюсті.
Доки варилося снідання, мати місила тісто. То було цікаве видовисько. Материні руки раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто вимішувалося, крутішало. Коли воно нарешті ставало в'язким, як гума, і вже важко було працювати руками, мати призупиняла роботу, будила свою родину й годувала сніданком. Поснідавши, батько йшов на роботу, а я біг на кінець городу, щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий дух. На засланому простирадлом ліжкові, а поверх ще й рушником, пузатилося кілька кругленьких паляничок. Мати була вся в роботі. Легкими рухами рук вона витягувала опецьок тіста, вмокала у воду руки, щоб воно не прилипало, й, перекидаючи з однієї долоні в другу, формувала круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клала паляницю на рушник. Робила вона це так вправно, що я навіть не встигав уволю надивитися.
Доки мати викачувала останню, найменшу паляничку, що призначалася мені, я біг за лопатою і, внісши, приставляв її до печі. На лопату клали капустяний листок, змащений олією або притрушений борошном, й усаджували хлібину. Біле тісто паляниці нариз обдувало гарячим духом печі. Нагнічені челюсті покліпували, паче в безмісячну ніч зорі. Іскорками розжареної сажі здригався жар. Зробивши виделкою кілька в, мати шугала лопату з хлібиною в гарячу утробу печі; потім другу, третю, аж доки не сховалася за челюстями й моя паляничка.
Объяснение:
невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських
серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру
власного народу. Дійсно, не було жодного видатного
письменника, який би не висловив любові до рідної
мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було
жодного поета, який би не покладав на рідну мову
найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець
бачив долю свого народу в майбутньому невідривною
від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого
існування чує рідну мову від матері, а потім,
підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це,
звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої
давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на
матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка
нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в
себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова
нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком,
калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких
часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно
зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи,
друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й
підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був
тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати
українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У
1863 році один із петербурзьких циркулярів
переконував, що "малоросійського язика" взагалі не
існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова.
Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке
Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття
гуманізму, весни народів, виявилося для українців
лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на
сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса
Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі
прояви його духу. До розряду заборонених потрапили
твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-
Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське
слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над
страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою
мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки
відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць,
любов до знань, справедливість, інтелі