У мене невелика світла кімната з приємними світло-сірими шпалерами. На усю стіну — величезне вікно, через яке до кімнати уранці заглядає сонечко. Посеред приміщення — круглий стіл коричневого кольору, з вишуканим різьбленням, прикрашений червоними гвоздиками в керамічній вазі. Біля столу — два стільці. Навпроти дверей стоїть книжкова шафа, в надрах якого зберігаються справжні скарби — книги. Ліворуч від шафи знаходиться ліжко, дерев’яне, невисоке, з різноколірними маленькими подушечками. Біля вікна стоять журнальний столик, крісло і торшер. Це мій улюблений куточок, тут я довгими зимовими вечорами читаю або малюю. Пол застелений темно-червоним з винахідливими візерунками килимом. Моя кімната затишна, привітна, світла.
Якщо ще раз перечитати вірш Шевченка "Мені тринадцятий минало..." і трохи замислитися над тим, що пережив Тарас Шевченко у дитинстві, то проблеми сучасних школярів здаються такими дрібними... Не подарували дорогий телефон, як ти хотів? А Шевченко часто голодний ходив, змалку вимушенний був працювати, щоб заробити на шматок хліба. Не такі кросівки тато й мама купили? А Шевченко сиротою рано став, босоніж до снігу ходив, як і багато інших бідних дітей в ті часи. У школі вчитися треба, а не хочеться? А Шевченко і хотів би вчитися, але грошей не було, і до школи він пішов "носити воду школярам", тобто працювати.
Те, що ми зараз маємо, перевершує найсміливіші мрії Тараса Шевченка у дитинстві. Тільки уявіть, як би зрадів такому селянський хлопчик, що жив за часів Тараса Шевченка, що всі можуть вчитися! І бідні, і багаті, і в містах, і в селах - всі! Немає неписьменних тільки через те, що у батьків не вистачило грошей на освіту дітей! А ми не цінуємо... ми звикли до цього, і навіть не замислюємось над тим, що ще нещодавно освіта була розкішшю. Не кожен міг собі її дозволити. І, хоча часи й змінилися, про це треба пам"ятати і цінувати те, що ми зараз маємо.
Був соняцний весняний день. Птиці щебетали. Та рапотом мені захотілось до ліса. Я зібрав свої речі, та пішов на прогулянку. Білі хмаринки так і пливли по блакитному небу. Повітря тепле тепле. Ось вже підхожу до лісу. Я йшов стежкою, та побачив гарну, затишну галявину. Підійшов розтеливши свою ковдру, сів та дістав свій обід, який дала із собою матуся. Но рапотм я почув голос дівчинки яка кликала на до Підійшовши до неї я запитав: Ти заблукала? А вона відповіси мені: Так я гуляла по лісу, та побачила зайчика. Побіжала за ним, а він від мене, так і заблукала. Підемо я тебе виведу, але спочатку ми поїсимо. Ми прийшли до моєї галявини та почали обідати. І тут я у неї спита: Як тебе звуть? Мене Марийчко. А тебе? А мене Павло. Так ми з нею познайомились, і кожний тиждень ходили до ліса разом.
