Зустрілися у книжці два слова: Дороговказ і Мова. — Мово,— зневажливо проказав Дороговказ,— чи не могла б ти поступитися мені дорогою, бо я, бачиш, довгий, тож можу ненароком тебе зачепити. І, взагалі, старших треба поважати! — А я чомусь переконана, що всі слова рівні — довге ти чи коротке. Без жодного з нас не скласти речення. — Е, не кажи, сестричко,— по-братньому глянув на Мову Дороговказ.— Я вміщую в собі аж двоє слів: Дорогу і Вказівку, а ти така маленька — що з тебе взяти?.. — Нічого, що я маленька, зате в мене багато відомих родичів. Можливо, навіть більше, як у тебе. — Таке, Мово, кажеш — навіть слухати смішно б краще! — Ось ти, любий Дороговказе, ненароком уже й назвав одного з моїх родичів. А криється він у слов корінь якого пішов од мене, Мови. — Так я тобі й повірив! Маєш мене за немовля? — Я так не вважаю, але добре знаю, що й слово немовля — мій близький родич. — З тобою, Мово, неможливо розмовляти, чіпляєшся ледь не за кожне вимовлене слово. — Цього разу, Дороговказе, я схоплюся лише за двоє твоїх слів: розмовляти й вимовлене. — Гаразд, гаразд, краще промовчу, бо є така примовка: хто мовчить, той двох навчить. — До речі, братику, слова примовка і мовчить — також з мого давнього роду. — Я бачу, Мово, ти не простеньке слово.Цікаво, коли ти народилася і чому тебе так назвали? — 0, це було так давно, що вже й люди забули, звідки я взялася. Кажуть, як слово я виникла ще тоді, коли люди тільки-но навчилися розмовляти, тобто видавати перші зрозумілі звуки: бурмотіти, мекати, або, як мовиться, молоти язиком. Я сама чомусь переконана, що моє ім'я бере початок від слова могти, бо хто з живих істот міг висловити свою думку вголос, той оволодівав Мовою. А це могли робити лише люди. Хто розмовляв, немов людина. — Давай, Мово, складемо умову, я замовкну, а ти назвеш мені кілька імен своїх рідних. Домовилися? — Згода, ось вони: промовець, мовлення, безмовний, вимова, відмова, умовляти, змова, змовник, замовник, замовлення, розмова, передмова, промова, розмовник, недомовка, обмова та багато інших. — Шановна Мово вибачити за те, що трохи погарячкував. Від почутого я навіть мову втратив... Ось бачиш, знову згадав тебе. А заодно й примовку: «Про таких, як ти, в народі кажуть: хоч маленьке, зате важливеньке».
Привіт.Хоча ти зараз коло мене в кімнаті,читаєш книжку,я пишу тобі листа,ніби ти на відстані від мене.Насправді так...я не маю часу з тобою поговорити,а коли й маю,ти зайнята.Ти моя сестра,ялеми не дуже схожі. Пам*ятаєш,як ми сиділи в літку у саду,і уявляли себе принцесами,поки ці думки не розвіє мамин клик,який не можна було зрівняти з будь-яким іншим. ...ми були такі малі... .Пам*ятаєш,як ми грілись під теплим дощем,який грався з нами,поки його не злякає суворий вигляд бабусі,яка сварилась,бо переживала,щоб ми не захворіли,а коли ми хворіли,то хворіли одночасно,бо разом встрявали в проблеми.
Дівчата йшли співаючи.
На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.
Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин.
Курликаючи, журавлі пролетіли над селом.
Не спитавши броду, не лізь у воду
Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці