Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на свій старенький кожушок.
— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розстав, ніде заховатися, скрізь видно мій білий кожушок.
Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком слізки і пообіцяло до Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава, розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці.
Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди. Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень.
— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик.
— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою біду. Ось дивись. Це тобі.
Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок.
— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене серед кущів!
Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху.
Одного погожого дня 5-А клас зібрався піти на екскурсію до лісу. Коли діти туди прибули, то зразу ж знайшли чудову галявину, де було багато опалого листя і ціле царство грибів. Там було особливе повітря. Пахло грибами, сосновою хвоєю, м"ятою. Біля густих кущів ріс гриб-карапуз. Оленка пішла, і запитала вчителів, чи можна його зірвати. Вчителі порадилися і дозволили. Дівчинка тихенько підкралася до кущів. Аж раптом там щось зашаруділо. Оленка злякалась, але цікавість побрала страх. Вона тихенько розсунула кущі і...перед нею стояв наляканий зайчик. Він подивився навкруги і швидко поскакав геть. У дітей залашились неповторні враження від екскурсії, і вони щасливо повернулися додому.
Мистецтво – це творче осмислення навколишнього світу талановитою людиною. Плоди цього осмислення належать не тільки його творцям, а всьому людству, що живе на планеті Земля. Безсмертні прекрасні утвори давньогрецьких скульпторів і архітекторів, флорентійських мозаїчних майстрів, Рафаеля й Мікеланджело… Данте, Петрарки, Моцарта, Баха, Чайковського. Дух захоплює, коли намагаєшся розумом охопити всі, створеними геніями, збережене й продовжене їхніми нащадками й послідовниками. Зараз неможливо уявити собі, що наше життя не супроводжувало б мистецтво, творчість. Це утопія, який, на щастя, ніколи не призначено втілитися в життя. Де й коли б не жила людина, навіть на зорі свого розвитку, він намагався осмислити навколишній його мир, а виходить, прагнув зрозуміти й образно, дохідливо передати отримані знання наступним поколінням
Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на свій старенький кожушок.
— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розстав, ніде заховатися, скрізь видно мій білий кожушок.
Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком слізки і пообіцяло до Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава, розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці.
Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди. Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень.
— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик.
— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою біду. Ось дивись. Це тобі.
Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок.
— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене серед кущів!
Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху.