Відповідь:
Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт.— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори.Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу.Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика.Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотiлося вести мене тiльки за руку.До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники...Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок — теж почула тепло.А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувавсяПояснення:
Объяснение:
2 в (небо, зорі, земля море, в інших випадках однорідні підмети)
3 в (прозору, поривну, глибоку, в а - обставини, б - додатки (прикметники, що перейшли в іменники), г - обставини)
4 а (в інших - присудки)
5 г (чиста, чорна й сита, а - то не однорідні, навіть коми не потрібно між ними, б - не однорідні через протиставлення, в - присудки)
6 в (помилкам і розчаруванням, контролювати й керувати)
7 г (картоплі, моркви, гарбузів, квасолі, динь, інші по 2 ряда (а - прагнути і знаходити, мену і натхнення, б - бродити, ловити + грому, дощу, в - не однорідні члени, а частини складного речення)
8 б/г
9 б (є узагалюнювальне слово перед однорідними, тому двокрапка, є продовження пояснення після однорідних, тому тире
10 г (узагальнювальне слово "птаство" стоїть перед однорідними, тому потрібна двокрапка, ж пояснення далі (що з ними треба зробити), тому треба тире)
Сорі за 8, чесно не знаю
Перші слова.. . Вони — з матусиної колискової, бабусиної легенди. Саме вони відкривають кожній людині безмежний світ зеленої діброви — мови. У сповиточку рідне слово дитина чує від матері, за нею перші ніжні слова ласки промовляє — ті слова, які проказувала прамати над колискою, може і в глибоку давнину. Вони наповнені почуттям, мов квітка нектаром. Отже, мова — спів, мова — казка.
Моя рідна мова така мелодійна та неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, степів і дібров землі вкраїнської. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Кожна її ниточка вимочена у криницях і струмках людської звитяги. Вона — з голосу буйного тура, скрипу дерев'яного рала, стогону вола в борозні, золотого колосся, осмаленого війнами і торкнутого полином Чорнобиля. Вся з тучі і грому, з води і роси. У ній — сиві віки і день прийдешній.
Українське слово увібрало помисли народу, сподівання на кращу долю. Воно зберегло й донесло з глибини минулих століть народну звичаєвість, обрядовість. Змочене удовиними слізьми, повите дівочою тугою на невольничих торгах, воно вмирало з голоду і будувало, плакало за засудженими, але відроджувалось, і доки в народу залишається це драгоцінне надбання, “воно оживає і сміється знову”.
Мова.. . Яка ти багатогранна, ніжна, ясна, як промінчики сонці, що яскравим сяйвом осипають землю добром, радістю, плодами. Повна ніжності, як весняний первоцвіт, повна сил, як кремезний дуб широколистий, повна вогню, як спалах новонародженої зірки. Ти квітуєш пелюстками слів у морозних думах полину, даєш поетові дужі крила, щоб зміг піднятися у височінь, ученим відкриваєш мудрість людської душі. Тобі рости, рости і не в'янути, бо у серці твоїм, мова рідна, — “великого народу ніжна і замріяна душа”.
Я українка — і цим пишаюсь! Мову рідну люблю і шаную. Що можу зробити для її розквіту? Виконуючи поетову настанову, берегтиму, “як парость виноградної лози”. Продовжуватиму та плекатиму її традиції, бо мова для мене є материнською піснею над колискою, радістю кохання. Я черпатиму глибини її багатства щоденно, оберігатиму цей неоціненний скарб, буду патріотом своєї держави. Завжди пам'ятатиму Шевченкові слова:
Ну що б, здавалося, слова.. .
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється, ожива,
Я їх почує...
Мова наша — це золотий запас голосу душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право та гордість іменуватися народом українським.