Цього року весна прийшла зненацька. Якось із-за хмар визирнуло сонце — і потекли струмки. Подув вітерець, за три-чотири дні все висушив. Загомоніли птахи: їм багато треба встигнути зробити до приходу осені. Але коли ще та осінь… А тепер весна!
Я іду до гаю, і в блакить безкраю
Серце моє лине й птицею співає
Про весну чудесну на моїй Вкраїні…
Усе радіє, співає, бринить. Природа прокидається, наповнюється особливими звуками. Метушаться різні комахи, щебечуть пташки, з’явились трави і квіти — усе радіє сонцю, усе тягнеться до тепла, до життя.
Весна-чарівниця,
Неначе цариця,
Наказ свій послала,
Щоб краса вставала.
І людина стає більш чутлива весною: усе помічає, до всього приглядається, прислухається, дивиться навкруги здивованими очима. Прилинь до дерева і почуєш, як по ньому піднімаються соки. І здається, що воно живе, бо тремтить під твоїм вухом. Побігли соки по стовбуру, по гіллю, і незабаром з’являться листочки — молоді, яскраво-зелені. А там і цвіт запанує. Ото краса! А пахощі які! Буде робота для бджіл.
Не вперше ти бачиш весну, не вперше чуєш її галас. Але кожного разу дивуєшся і сам ніби прокидаєшся, сповнений радості, надії. І хочеться жити, всіх довкола любити, робити корисні справи відкриття, говорити приємні слова, закричати на повний голос: «Люди, весно, я живу, я люблю, я — молодий!»
