Взимку ранок розпочинається повільно, нехотячи. Темнота ночі відступає, коли на вулицях запалюють ліхтарі, що освітлюють шлях тим, хто рано полишає дім. І лише близько сьомої починає поступово світати, зимове небо, затягнуте хмарами, потроху сиріє на сході. Тускле сонячне світло пробивається крізь чудернацькі візерунки на вікні, що їх намалював за ніч мороз. Зимового ранку зовсім не хочеться виходити на вулицю, навіть вилазити з-під теплої ковдри. У крайньому випадку це можна зробити, щоб випити філіжанку зігріваючого чаю. Світло вуличних ліхтарів поступово тускніє, поступаючись яскравій заграві у східній частині небосхилу. Безхмарне чисте небо обіцяє нам, що дуже скоро ми зустрічатимемо перші промені зимового сонця. Воно зовсім не зігріває, проте його тепле та грайливе світло збадьорює навіть сплячу природу. Усе навколо заграє чарівним сяйвом дорогоцінних каменів – то блищить на сонці сніг. Зимовий ранок тихий, не чутно ні співу пташок, ні лаю собак. Навколо тиша, яку порушує лише скрипіння людських кроків по снігу. Люди попрокидалися та поспішають у справах, милуючись особливою величчю та красою зимового ранку.
Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість.
Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною...
Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.
Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей.
У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!
Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами...
Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків":
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо, -
Лиш би вмерти на землі батьків.
Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...