Кожна людина індивідуальна, різноманітна у своїх світоглядах. Кожен має предмет чи заняття яким займається у вільний час, чи коли зовсім нудно. Для деяких це є добра книжка, зустріч з друзями, розмова, а є і такі яким більше подобається бути самому у цей час і побути в тиші та налагодити свої думки і відчуття. Розгортаючи тему "завдання для душі" слід усвідомлювати що у кожного відповідь інша(так як кожен різноманітний). Але для мене заняттям для душі є розмова:з батьками, або з друзями. Тоді я говорю про переваги чи недоліки людей, або про свої почуття. Розрізняють й інші так звані "душевні заняття" і тільки людина самостійно може в глибині себе відповісти на питання правильно.
Моє покоління стало очевидцем перехідного періоду нашої держави в побудові демократичного суспільства. український народ рухається вперед, долаючи труднощі, виправляючи допущені помилки. але, на жаль, щоразу нові зміни нашої влади призводять до нових змін у самій країні. дуже часто все починається спочатку, у розбудові змінювати вже я надіюся на те, що моя країна вийде на правильний шлях, вірю в майбутнє незалежної держави, яка посідатиме гідне місце серед інших держав. для цього ми повинні докладати великі зусилля, працювати й творити задля її добробуту, сприяти розвитку всіх сфер її життя. коли кожен з нас усвідомить, що майбутнє незалежної країни таки знаходиться лише в наших руках. і це буде залежати не лише від майбутнього країни а і майбутнього самих нас - людей!
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
