Сьогодні шанування старшого покоління, на превеликий жаль, не є популярним чи модним. Я вважаю, що це одна з головних проблем сучасної України. Багато художніх творів вчать нас шанобливому ставленню до старшого покоління, повазі до пращурів, але чомусь сьогодні скрізь ми бачимо зворотнє, неповагу і зневажання.
Шанування старості в основі своїй має повагу та уважність до людини, її потреб, віку та того факту, що завдячуючи їй ми маємо наше сьогодення.
Шанування до людини народжується в родині, плекається в школі та знаходить свою реалізацію в суспільних відносинах. На жаль, сьогодні в дуже невеликому числі українських родин вчать дітей, як шанобливо ставитися до старших людей. Сучасне телебачення зовсім ігнорує цю потребу в вихованні у молодого покоління шанування до старших людей. Коли подивишся, як поводяться у транспорті, в чергах зі старими людьми, то стає соромно за українців, за націю з віковими традиціями і культурою.
На жаль, ставлення держави до старшого покоління також показує їх повну зневагу цими дорогоцінними людьми. І поки держава не навчиться шанувати старість, ще довго нам прийдеться вчитись на власних помилках.
Я проти існуючої в суспільстві думки про те, що стара людина - неповноцінна. Бо старіє тільки тіло, а душа завжди молода. Я вважаю, що треба більше звертатись до людей похилого віку, вони наймудріші люди нашого суспільства. Треба створити клуби для людей похилого віку, дати їм заняття по душі, допомагати їм щоденно
Вікова мудрість вчить,"що посієш, то і пожнеш". І тому наше сьогоднішнє ставлення до старшого покоління готує нашу старість. Якщо ми шануємо старість, наші діти будуть шанувати нас. І не треба потім на когось нарікати, бо тільки шанування народжує шану і повагу.
Зрештою, все повинно змінитись. Повага і шана повинні повернутись в наші родини, на нашу землю, бо без цього ми ніколи не будемо гідними свого краю, своїх пращурів, величного майбутнього.
Природа зустрічає весну
Зима пішла, і на зміну хуртовинам та морозам прийшло тепло.
Здається, що ти дихаєш весною. Всюди вчувається запах меду — так духмяніють яскраво-жовті суцвіття мати-й-мачухи, часнику — так пряно пахне черемша. Ліс та сад оживають від голосного співу птахів — уже прилетіли жайворонки та шпаки. Сонце золотить тонкі стовбури дерев, на гілочках бубнявіють перші бруньки.
Де-не-де видніються кучугури снігу — це лелеки принесли його на своїх крилах. Проте сонце, яке дарує нам тепло з блакитного березневого неба, своїми яскравими промінчиками перетворює останній спомин зими на струмочки.
Люблю березень, особливо його останні дні. Тоді наче відчуваєш, як народжується природа, а з нею разом і ми..
Чорнобильська катастрофа... Ця подія стала знаковою в історії України і до нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров'я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам'ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи.
Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово "минуле" вжите не випадково.
Волелюбності, одностайності в бажанні покращити життя народу, прагненню самим визначати долю Батьківщини навчила нас українська історія. Так, здобуття незалежності в 1991 році — це результат "уроків", які дали нам князі-патріоти Київської Русі, що захищали землі від набігів незліченних ворогів; це наслідок діяльності українських гетьманів, які понад усе ставили долю Батьківщини; це відлуння доль вітчизняних митців, які не схилили голови ні перед царським режимом, ні перед репресіями радянських часів... Сьогодні Україна є соборною тільки тому, що наша історія — це літопис подвигів, жертовності й любові до рідної землі.
"Даремно згадали доблесні наші старі часи. Бо йдемо куди — невідомо", — написано у Велесовій книзі. Вірю, у наш час це не так. Хіба український народ не виборов авторитет у всьому світі, хіба наша культура не є однією з найвизначніших серед інших народів? Протягом багатьох віків нелюдським терпінням, силою волі, урешті-решт, кров'ю нація виборола право на вільне й щасливе життя. Уроки історії недаремно "живуть" у пам'яті сучасних і наступних поколінь. Тільки завдяки їм будуємо прекрасне майбутнє нашої незалежної та демократичної України.