Я живу у великому місті, але в невеликому будинку (лише два поверхи), із садом у дворі. Правда, в нашому саду лише одна яблуня, два вишневих дерева, на трьох недавно з'явилися сливи й ще тільки набирає сил юний горіх. Зате просто перед вікнами піднімаються два величезні каштани. Батьки кажуть, що їм понад 90 років. Колись, до війни, їх було три. Але в один, середній з ряду, потрапив осколок снаряда, однак він утримався, не впав, хоча надломився. Його мої дід і бабуся довго називали інвалідом Вітчизняної війни. Він навіть цвісти ще намагався, але все-таки став засихати. І дуб довелося спиляти. А два продовжують жити й навесні своїми чудовими квітучими білими свічками прикрашають наш двір і навіть вулицю — таких більше ні в кого на вулиці немає. Коли я за кого-небудь перший раз у гості й пояснюю, як мене знайти, я обов'язково кажу: «У дворі ви побачите два величезних каштани». Це орієнтир більш точний, ніж навіть номер будинку.
Плоди цих дерев — їжачки, усередині яких ховаються блискучі коричневі кульки. І ці кульки дуже корисні як ліки. Сусіди збирають їх і готують собі цілющі настоянки від болів у суглобах. А діти з задоволенням використовують для різних виробів.
Почалась осінь. Достиг горіх і впав з дерева на землю. Стиглий, корисний, твердий, наче камінь. Упав і подумав:" Я маю дуже багато корисних речовин, вітамінів, потрібно обов'язково принести кому небудь хоч маленьку користь. Ріс я цілий рік для цього." Почав горіх чекати поки хтось буде йти по стежині. І нарешті він побачив маленьку дівчинку. Він швидко викотився на середину доріжки. Побачила горіх дівчинка, дуже зраділа, підняла його і каже : " Який чудовий і корисний, заберу його додому!" Так горішок приніс невеличку користь маленькій дівчинці.
Путь (ч.р., однина, називний відмінок)