Що ж таке, якось галасно на дворі. Невже щось сталося? - Що ви так галасуєте? Не даєте відпочити! Усі начали ще голосніше співати своїм співом. - Ми ду-уже голодні, нема чого попоїсти, ворони усе забрали. - Та що ж ви, у нашому дворі є гарна горобина, ходімо до неї. Ось, дивіться, яка вона гарна, з солодким червоним намистом. Чого ви заводите такий гамір? - Дякую наш друже, ти завжди нам допомагаєш. Але ця горобина ще не спіла. Коли вони мені це сказали, то одразу зрозуміло, що це не наша горобина. - Наша горобина у лісі росте, та не одна вона така журлива красуня. Ходімо, у цю пору року вона завжди краснюча та солодка. - Дякуємо тобі! Ми б з голоду не пережили цю пору, через ціх невгамовних ворон. Горобина дуже гарно їх годувала, таке відчуття, що вона це робила з задоволенням. Кожна горобина нам давала гарно попоїсти, і вони так роблять завжди, хоч вона і не дуже велике на всіх, це те, що не залишить нас ніколи, прекрасна горобина.
Сьогодні мій дядько запросив нашу родину до їхнього села. Коли я їхала, у мене буле дивовижне враження, адже тут не так як удома. На зупинці я зустріла місцевого цього села, так він каже: - Щось ви мені не знайомі, ві приїжчі? - Так, я їду до дядька, але тут так не звично. -відповіла я. - Ти ще не бачила наше велике поле. - Так? А воно на справді велике? -з враженням спитала я. - Бо у нашому місті таких міст немає, такі як поле, ріка, чи навіть яскравий ґанок. - Чому, ходім я тобі усе покажу. -з радістю я відповіла так. Але мені треба було отримати дозвіл від батьків, але мені пощастило, що людина доросла, і мені дозволили. - Як гарно, наше місто зазвичай не таке, у ньому дуже багато машин, високі будинки, а тут усе, що душа забажає. - Ну як, подобається? -спитаввін у мене. Я відповіла радісним вігуком "Так!" Ось я вже прийшла до своїх батьків, і ми продовжили поїздку до нашого дядька. За цю бесіду я взнала про чого село набагато більше. Я дуже щаслива!
