Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
Страна, в которой я живу, называется Россией. Россия – простое и в то же время необыкновенное, удивительное слово. Оно таит в себе огромное количество информации. Во-первых, Россия богатая страна. Одно из богатств – это природа: обширные степи, урожайные поля, великолепные леса, заливные луга, глубокие озёра, прекрасные реки и моря, ценные животные и растения. Это, конечно же, полезные ископаемые: нефть, газ, уголь, золото, цветные металлы. Это фабрики, заводы и комбинаты, техника, космические станции. Это и люди, живущие на нашей земле: умные, талантливые, хлебосольные. Я люблю свою страну, потому что здесь живу, родилась, здесь живут мои родные и близкие, друзья и подруги, люди, которым я небезразлична, здесь жили мои предки, будут жить мои потомки. Моя любовь к своей прекрасной стране началась не с большого, а с малого – с любви к своему селу, к своему дому. С любви к малой родине.
РІДНІ КРАЄВИДИ Ледве дихнуло весняним теплом — набубнявіли на деревах бруньки, ось-ось виткнуться листочки. Усе в природі прокидається, оживає, мовби земля прибирається в коштовні шати. А ген, у ліску, заголубіли проліски, зайнялися фіолетом гострі шоломи рясту. Понад озерцями, понад розливами в левадах жевріють перші квіточки. Ти стоїш перед цим раннім дивом, і складаються тобі рядки: Квітень приплив у човні, перейшов усім шлях уповні, голубий його човен ранніми квітами повен. Ледве пташок він зачує, найкращі квітки за пісні подарує. О-о, ті пташки, мабуть, ніколи такі веселі не бувають, як зараз. Радіють, що повернулися з далекої дороги, радіють, що добре їх зустріли на рідній землі. Пересвистуються шпаки, витинає круті колінця дрізд, заливається співом зяблик. А онде — журавель обізвався раз, удруге, втретє, але наче різними голосами. Ти дивишся в небо, а попід хмарами двоє — журавель і журавочка. Мовби танок якийсь водять у небі і курличуть. Але не так сумливо, як восени, а заклично, бентежно, переможно: повернулися!.. Веселики любі! Майнеш за село, і тебе зачаровує небесний переливчастий дзвіночок — висить угорі на невидимій ниточці. Зривається, падає, та його підхоплює хтось — і він дзвенить знов. Жайвір. Такий малесенький, а такий голосний... Пройшов трохи — озимина зеленіє, а там, удалині, мов острівець, три тополі височать у полі, вибирають собі весняну барву. А людей скільки усюди — і малих, і дорослих! Слухають жайворових пісень. Та й робота у полі на порі стала. Ти знаєш, що більше так не повториться. Цвістимуть квіти, співатимуть пташки, заходитиме сонце, але вже по-іншому, хай там краще чи гірше, але ж не так... Отож пильнуй, як іде весна, придивляйся до її чарів, прислухайся до її голосу й ходи. Примічай, чим напуває вона землю і як голубить сонячним промінням, легеньким вітерцем. Дмитро Чередниченко КВІТЕНЬ День у квітні довше сонцем квітне. Сніг розтав на вигрітій землі. Малюки на ручаї блакитні паперові носять кораблі. Хоч немає ні дощів, ні зливи, квітень-місяць — справжній водолій. Він вихлюпує річок розливи, підмива пісок береговий. Підпливають верби кучеряві, і синіють луки заливні. Та на змоклій лісовій галяві засиніли проліски дрібні. І безлиста розцвіла ліщина, загляда сережками в потік. Заквітчатись поспіша вільшина... Ліс— неначе весняний квітник. Валентина Ткаченко
Як ти розумієш вислови: День у квітні довше сонцем квітне; Підпливають верби кучерявії Чому квітень-місяць — справжній водолій? Як про це сказано у вірші? До іменників ручаї, верби, проліски, ліщина добери з вірша прикметники. З якою метою їх ужито? Вивчи вірш напам'ять.
Природа звучить безліччю голосів. І лише чутливе вухо здатне їх розрізнити. Звуки природи можуть багато розказати нам, викликати різні почуття: здивування, захоплення, радість... А буває, що шум, гуркіт, свист природних явищ лякає людей. Прочитай, як по-різному у творах описано звуки вітру, грому, дощу, голоси дерев, птахів.
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.