Пізньої осені оголилися дерева та кущі. Відразу навкруги стало багато простору та повітря. Але це не дуже втішає, бо сонце вже рідко світить. А якщо воно світить, то вже майже не гріє.
Кожного дня зі свого вікна я бачу одну ту ж саму осінню картину. Зазвичай небо сіре, похмуре, ніби налите свинцем. Останні птахи відлітають на південь: тільки й видно мандрівників у височині. Залишаються лише птахи, такі ж сірі, чорні та коричневі, як івесь пейзаж навколо. Це ворони, горобці тощо. Яскраве листя, яке ще донедавно встеляло землю яскравим килимом, набуває сумного темно-коричневого кольору.
Часто йдуть дощі, тому в провулці за моїм будинком розводиться грязюка. Іноді вона підмерзає вночі, бо ночі стають все холоднішими. Де-не-де випаде в листопаді гарна сонячна днина. Всі зустрічають її як рідну, цінуючи сонце! А ще нещодавно, влітку, ніхто не звертав на таке уваги.
Пізньої похмурої осені добре сховатися в теплій домівці з яскравим електричним освітленням. Добре пити гарячий чай біля комп’ютера та слухати, як стукотить холодний дощ по віконних шибках. Чути, як надворі дме холодний вітер, хитає деревав палісаднику та гудить на електричних дротах. З вікна видно, що перехожі з парасольками чи в капюшонах майже біжать вулицею, щоб скоріше дістатися додом
Українська народна казка Полтавщини
Якось раз вовк із зайцем покумалися. Приятелями були. Але так трапилося, що вовк зо два дні не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами клацає. Прибіг він до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було між нами, то було, тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бачиш, який я малий? Чи ти мною наїсися? Ліпше ходи зі мною на толочку, там кобила пасеться. Ти її дістань, то матимеш що їсти.
Вовк каже:
— Добре веди.
Прийшли вони на толочку, бачать, пасеться кобила, а вуздечка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі до ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за вуздечку, а ти тоді підбіжи, я тобі вуздечку засилю на шию, то вже тоді кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лише добре піджени, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре, — каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв вуздечку за кінець, зав’язав петельку, моргнув на вовка, той прискочив із-зі корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам тікати.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила. Вже би всього відрікся, ба, коли бісова вуздечка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові.
Як кобила вчуяла той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься тікати, а вовк на вуздечці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Підходить ближче, а то вовк за шию на вуздечці зав’язаний. Не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить того, що відтоді вже вовки ніколи зайців у куми не просять.