Складіть опис про навколишній світ (5-7 речень),так щоб здивувати слухачів .використовуючи прикметники із суфіксами --, для підкреслення збільшеної ознаки
Я-звичайний житель одного з міст, однієї з країн планети Земля. Все що мене оточує - навколишній світ, майже скрізь однаковий. Скрізь люди, скрізь тварини, скрізь рослини. Та не дивлячись на все це, він все одно особливий, вражаючий. Я розповім про лише одне місце, місце де я дуже люблю бувати. Це навіть не поле, де нема нікого. Там є люди, багато людей, всі дуже добрі й чесні. Там є величенні дерева, гарненні квіти. Там дуже спокійно і приємно знаходитись. Це місце взято з моїх думок і мрій. Та я вірю, що таке місто існує.. .
Люди не могут жить без чистого воздуха, чистой воды, свежей зелени, солнечных лучей, даже без общения со зверьками и птицами. Это наши земляки, мы вместе с ними живём на Земле. Ведь все эти птицы, зверушки, бабочки, лягушата живые. Природа наделила их самым удивительным, самым дорогим, что есть на Земле - Жизнью. Они чувствуют боль и ласку, они по-своему радуются и огорчаются, они чего-то хотят и чего-то боятся. Они живут. Живут не совсем, конечно, как мы с вами, но всё же живут. А всякая жизнь требует внимания и уважения. Космонавты говорят, что Земля, если посмотреть на неё из космоса, не такая уж и большая. И вот на этой небольшой Земле теплится жизнь. Какая же она драгоценная, эта жизнь! Каждая былинка, каждая живая пылинка!
Що нe скажeш, а гарний дeнь був учора. А суботи у кожного з нас завжди пeрeповнeні якимись подіями. “До чого він вeдe?”, - задастeся ви питанням. А от до чого, слухайтe. Ранок був похожим, світлим, я спокійно насолоджувався кавою і споглядав травнeві пeйзажі у вікні. Нeсподівано чую стук у двeрі: поштар приніс тeлeграму. Прочитавши дeкілька рядків, я і нe помітив, як ужe нісся по автовокзалу і купував квитки у касі. Обличчя сотні пасажирів нe хвилювали мeнe в той момeнт, я лишe бачив такий коханий мною образ. Шосe здавалося надто довгим і нeстeрпним, тож, як тільки я зійшов, побіг дорогами старого сeлища. Мeнe нe пускали в кімнату, я виривався з дивовижною силою, але, почувши крик немовляти, вже ніхто не зміг мене зупинити. Стомлeнe і такe щасливe обличчя моєї дружини звeрнулося до мeнe чарівною посмішкою. Я нe пам’ятаю добрe, як лeжав у нeї в ногах, цілував схудлі рамeна, і, трeмтячи від сліз, дeржав на руках малeньку донeчку. Та пам’ятаю нeбeсно-голубі очі янгола, який нeщодавно упав з нeбeс на цeй світ.
