Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий
Вивчаючи українську літературу, я помітив, що жодні події у нашій складній, але героїчній історії не лишилися без відображення у літературі. Славетне козацтво, діяльність відомих історичних осіб, повстання, гіркі та трагічні події війни або чужоземного поневолення — все знаходить своє відбиття у творах наших письменників або у народних творах. Я думаю, це цілком природно: людина має висловитися, коли їй щось болить. Так само і народ висловлюється шляхом створення творів, тоді стає ніби легше. Січові стрільці — це непересічне явище в історії України. Коли відгриміли події революції 1917 року, в нашій країні запанував справжній хаос, влада переходила з рук у руки, все постійно змінювалося. Різні сили боролися між собою — хто за владу та панування, а хто за правду та життя народу.
