Тимко взявся за косу і хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він побачив її, щупленьку, босоногу, одиноку, беззахисну і довірливу, як голубка в своїй любові, то перший раз у житті відчув, як хвилюючим болем застукотіло його серце, і щось ласкаве, тепле, як ті світлі сльози, що він їх змив поцілунком з личка коханої, покотилося йому в душу, і кров забухала швидше, груди задихали вільніше, і, розтираючи рукою малий гарячий клубок, що підступав до горла, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для чого жити на світі.
Із цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше й не догадувався. Навіть звуки він сприймав по-іншому.
Він косив повагом, раз за разом махаючи і майже не відчуваючи коси в руках. Раніше з кожним її рухом, переставляючи босі ноги по скошеній щіточці трав'яного прикорін-ня, Тимко відчував холодну і липку в'язь лугової землі, і почуття це було неприємним, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим Богом, розкриваючи те, що раніше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, притаїлись росинки і яскраво поблискують.
Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної краси. «Я не знаю, чи там угорі наді мною є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі», -роздумував він. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж нищить цю красу.
Але одного разу на новому розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, уся переплетена золотими нитками сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця - ромашка, і те, що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його. І він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: «Невісточка, невісточка», - і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі
Але я наголошую на тому, що мудрим бути важливіше. По-перше, мудрість – це розумність людини, вміння вірно приймати рішення в житті. Людина, яка є мудрою, добре засвоює знання та вміє застосовувати їх на практиці. Тобто, можна побачити, що сфера мудрості для людини в житті ширша, ніж сфера освіти. Адже освіта – це просто процес засвоєння знань, формування характеру особистості.
По-друге, ми часто можемо гати, як неосвічена людина у деяких випадках виявляється мудрішою, ніж освічена. Поводить себе м’якше, розумніше та людяніше, аніж людина освічена. І результат має кращий.
Щоб відповісти на це питання, достатньо пригадати повість Ольги Кобилянської «Людина». Пам’ятаєте головну героїню Олену? Красива, розумна, освічена дівчина, яка самостійно зуміє себе забезпечити. Здавалося б, їй нічого не потрібно. Та попри все Олена вчиняє вкрай немудро. Шлюб за розрахунком не подарує дівчині справжнього щастя.
Натомість українська література рясніє образами малоосвічених селян, які сяють мудрістю, Герой соціально-побутової повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» - це далеко не ідеальний персонаж. Але, навіть у скрутних умовах, Микола вміє вірно прийняти рішення, повестися з іншими людьми. Його не залякаєш.
При цьому я не відкидаю освіченості. Дуже корисно після школи продовжити навчання, можливо, в університеті. А якщо не вийде, то у коледжі хоча б: він дає рівень освіти вищій, ніж професійні ліцеї. Гарна освіта дає людині багато цінних знань та вмінь.
