Повідомлення на морально-етичну тему публіцистичного стилю “Моя рідна українська мова”
Объяснение:
Мова є справжньою скарбницею нашого народу та головною складовою життя кожної людини, запорукою її духовного розвитку та запорукою розвитку суспільства.
Серед людей, які нас оточують, можна зустріти жінок і чоловіків з різним рівнем освіти і культури, різною поведінкою і мовною культурою. Ці люди ставляться по-різному до того, як розмовляють вони і до того, як розмовляють з ними. Деякі з них розуміють те велике значення слова, яке воно має у нашому житті, і дбають про рідну мову, плекають про неї, постійно збагачують свій словниковий запас, покращують свій мовний і культурний рівень та рівень спілкування з іншими людьми, тим самим збагачуючи і їхню мову.
Не дарма кажуть – яка людина, така в неї й мова. Можна сказати і по-іншому – як людина розмовляє, такою вона й є в житті.
Та є навіть малоосвічені люди, які настільки щирі душею і талановиті, які відчувають слово душею і від природи мають дуже тонке почуття рідної мови. Такі люди у всі часи були талановитими оповідачами та казкарями.
Однак є й такі люди, які, незважаючи на свою освіченість і зовні високий культурний рівень, зовсім не дбають про рідну мову. Вони не вважають потрібним правильно розмовляти та перейматися чистотою мови. Такі люди можуть отримати декілька вищих освіт, але по-справжньому освіченими вони не стануть доти, доки не навчаться красиво та правильно розмовляти.
Своїм невважливим ставленням до рідної мови ці люди виявляють свою духовну неповноцінність, свою байдужість до історії свого народу.
Неповага до рідної мови – це, перш за все, неповага до героїчного минулого своєї країни, до її сучасного життя та до її майбутнього. Нажаль, в сучасному суспільстві таких людей, які не неповажливо ставляться до рідної мови, які не вміють гідно користуватися нею, досить багато.
В славній багатовіковій історії нашого народу не було жодного видатного поета чи письменника, який би не прославляв рідну мову, свою любов до неї, який би не покладав на неї великих надій у майбутньому, бо доля нашого народу нерозривно зв’язана з долею його мови. Тому нам не слід нехтувати важливістю живого слова, треба добре вивчати рідну мову та прагнути підвищувати свій культурний і мовний рівень. Лише за таких умов кожен з нас зможе стати повноправним членом сучасного суспільства, лише за таких умов нам буде зрозумілий зміст фрази: “Яка людина, така в неї й мова”.
На пасіці На старості літ Джеря любив довгими зимніми вечорами розказувати дочці й онукам, де він бував, що він бачив, у яких краях ходив, з якими людьми зустрічався. Діти слухали його й засинали коло його і на його руках. На все літо Джеря перебирався в свій хуторець. Він був за пасічника й допомагав і в інших пасіках, котрі стояли поблизу. Невеличка пасіка стояла в балці. На косогорі в садочку, а проти неї стояла крута гора, як стіна, вся зверху покрита густим лісом, а внизу густою ліщиною. Коло пасіки росли стаpі сади. Між ними подекуди стояли здорові старі дуби, ніби скелі. Балка, вкрита садками, вилась попід горою і ховалась далеко в старому липовому лісі. Невеличка Джерина пасіка була обгороджена низьким тином. Коло тину притулився курінь. Попід вуликами вилися прочищені стежки, а серед пасіки стояв важкий низенький хрест. Під хрестом стояло корито з водою для бджіл, потрушеною стеблами соломи. Коло пасіки росли яблуні й груші, посхилявши густе гілля в пасіку над вуликами. За пасікою зеленів маленький баштан. Довге гарбузиння вилізло на курінь і почіплялось до тину. На самому курені вгніздився здоровецький гарбуз, неначе виліз, щоб погріти своє біле черево на сонці. Джеря сидів на пеньку коло вогню і держав на руках маленького замурзаного онучка. Коло нього сиділи дві дівчинки — внучки, а старший хлопець стояв проти діда і не зводив з ныого очей. Дочка Любка принесладідові харч з клунку і стояла під гіллям груші, схиливши голову і підперши щоку долонею. Дід розказував онукам про далекий край, про Чорне море, про лиман. Діти слухали, неначе якусь дивну казку. А в пасіці гули в вуликах бджоли своїм глухим гуком. В пасіці пахло медом, пахло молодою травою та польовими квітами. Косе сонячне проміння обливало сивого діда червонястим світом.
Мати… Чи є у світі найрідніша людина? Вона дала тобі життя, навчила говорити. Вона переживала з тобою болі, раділа твоїм перемогам. Її мудрі поради завжди допомагали тобі.
Мати Івана Сметани, помираючи, залишила синові свою останню пораду: «З панами, сину, не водися». Та Іван ще не був готовий сприйняти слова матері. Згадка про те, що він «мужицький син», була неприємною, адже Іван часто бував тепер гостем в одній панській родині. «Я з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс граю», — пишався хлопець. Захоплення зеленоокою панянкою Мері зовсім знищило в Івана бажання горнутись до простих людей, як заповідала мати.
Та саме Мері до ванові побачити страшну прірву між панами й простими людьми, коли висловила своє презирство до знедоленого народу.
Зіна, покоївка Кузьміних-Караваєвих, так і не змогла побачити цієї прірви, бо разом із панами насміхалась над своєю матір’ю, соромлячись її мови, поведінки й простого одягу. Іван гаючи за тим, як ганьбили жінку-матір, раптом згадав і свою матусю, і її заповіт. «Як же я міг переступити через її останнє святе слово?..» Неможливо знайти щастя серед тих, хто зневажає твій народ. Саме про це говорила мати синові перед смертю.
Так слово матері до ванові знайти правильний шлях у житті й не втратити себе.
Кожна мати бажає своїй дитині тільки добра.