Сполучник – це службова частина мови, яка служить для зв’язку однорідних членів речення (підметів, присудків, додатків, обставин, означень) та частин складного речення (складносурядного, складнопідрядного) між собою. Так само, як і прийменник не має власного лексичного значення, не відповідає на жодне з питань та не є членом речення.
1. Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.
Увага. Сполучники зате, проте, щоб, якби, якщо, які пишуться разом, треба відрізняти від однозвучних самостійних слів, що пишуться з прийменниками за, про та частками би, як окремо. Так, сполучники зате, проте можна замінити одним із протиставних сполучників а, але, однак, тоді як прийменники за, про та вказівний займенник те такій заміні не підлягають. Пор.:
Хоч не застав Івана дома, зате пройшовся; але: За те оповідання його похвалили.
Сполучник щоб легко відрізнити від займенника що з часткою б, оскільки на займенник що виразно падає наголос. Пор.:
Сказав, щоб усі прийшли; але: Що б ви сказали, кали б я не приїхав?
Сполучники якби, якщо можна відрізнити від однозвучного з ними прислівника як із часткою би та займенника що за до контексту, бо на прислівник як завжди падає логічний наголос. Пор.:
Якби тут був мій товариш!; але: Як би краще виконати завдання!
Якщо хочеш, до тобі; але: Як що трапиться, нарікай на себе.
2. Окремо пишуться:
а) Сполучники з частками б, би, ж, же: або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би.
б) Складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи (невважаючи) на те що, після того як, при цьому, та й, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як, через те що й под.
С окончанием туго) Серед величезної різноманітності живих істот одне з перших місць за кількістю видів посідають тварини. Багато з них надзвичайно корисні. Вони нас "годують" і "одягають". Але вирушаючи на природу, нам завжди потрібно пам’ятати про небезпеку зі сторони деяких тварин. До небезпечних тварин, які водяться в наших лісах, насамперед треба віднести вовка. Це розумний, спритний, витривалий, нахабний і сильний звір. Досвідчений вовк здалеку відрізняє мисливця від немисливця, неозброєних людей не боїться, часом навіть не звертає уваги на крики. Але в разі небезпеки намагається непомітно зникнути або затаїтися. В лісовій хащі рухається безшумно, ніби тінь. Добре бачить у сутінках. До здобичі вовки підкрадаються, наздоганяють її або підстерігають у засідці. Взимку полюють невеликою зграєю. Вовк може з’їсти відразу до 10 кг. м’яса. Але це тільки тоді, коли дуже вже зголодніє. Як правило, з’їдає приблизно 2 кг. їжі. Голодувати вовк може по кілька тижнів. Крім, свіжого м’яса, поїдає падаль, плазунів, комах, навіть ягоди і соковиті плоди. В суворі зими часто виводить з села собак, нападає на інших домашніх тварин, трапляються випадки нападу і на людей. Свої лігва вовки влаштовують у малодоступних для людини місцях, завжди поблизу води. Голос вовка - виття. Ним подається інформація про здобич, появу людини або чужої зграї. На відміну від собак вовк ніколи не закидає хвіст на спину. Коли лежить - кладе під голову, зігріває в хутрі кінчик носа. Розлючений вовк, вишкіривши зуби, хвостом розмахує, а наляканий - підгинає його під живіт. Високорозвинена психіка, вміння аналізували ситуацію, скритий б життя поки що дають вовкам змогу протистояти натиску людини. Тому, хто бачив вовка тільки в зоопарку, важко повірити, що на волі - це не жалюгідна, безпорадна, худа тварина, а красивий, міцний, широкогрудий звір. Вовки чутливі до чужого горя, але разом з тим вони не забувають і не прощають кривди, зневаги, зради, тому приручити його людині важко. Вовк віднесений до шкідливих звірів і знищувати його дозволяється різними протягом року.
