Щоб потрапити до нашого старого парку, треба пройти затишним пішохідним мостом через невелику річку. Вона протікає через усе місто. Коли дивишся на неї з моста, здається, що вода в ній нерухома, але, як тільки вітер кине на воду листя з дерев, помічаєш, що річка все-таки рухається. Лист, немов маленький човник, плавно сковзає за течією, що підганяється вітерцем. Але іноді здається, що не вітерець підганяє лист до води, а ластівки, що гасають над мостом, то стрімко зникаючи під ним, то злітаючи вгору з протилежного боку. Може, помахи їх довгих гострих крил і створюють той вітерець, що надає руху листям?
Багато років гаємо ми за ластівками, і жодного разу не помітили, коли вони прилетіли в ці місця після зимової холоднечі. Також ми жодного разу не бачили їхнього відльоту в далекі краї, до теплих морів. Здається, вони просто зникають. Учора ще ластівки жваво літали наперегони з бабками і своїми родичами горобцями, а сьогодні їх уже немає. Але залишилася про ластівок пам'ять — гнізда, побудовані ними під арками моста.
Ми дізналися, що ластівки — птахи із виду горобиних, і міркували: раз так, то чому залишаються зимувати горобці, чому вони не летять слідом за ластівками? Так, ми жодного разу не бачили, як відлітають ластівки, але як здійснюють свої перельоти журавлі, ми бачили. Це було значно пізніше, ніж зникнення ластівок.
Якось ми гуляли парком, услухувалися в голоси птахів, серед яких переважали дерев'яні голоси ворон. Доносився дріб дятла, воркування диких голубів. І раптом якийсь протяжливий мелодійний звук змусив нас підняти очі до неба. Високо над нашими головами велично плив журавлиний клин. Здавалося, що вітер зносив кути цього клина в боки, але птахи завзято продовжували свій шлях на південь. У русі журавлів відчувалася велич і сила самої природи, було зворушливо до сліз дивитися вслід цим птахам. Але журавлі полетіли. У кронах дерев як ні в чому не бувало продовжували гратися горобці, буденно звучав мірний дріб дятла, затіяли метушню сороки на галявині.
«Журавлів ми могли б і не побачити, — сказала мама. — А ці птахи й узимку, і влітку поруч з нами».
незнаю то, или не то.
ну вот что есть
До біблійних образів, мотивів і сюжетів в усі часи зверталися письменники різних країн. У XIII-XVIII століттях не було митця, який би у своїх творах не звертався до Біблії. Не втратила ця Книга книг свого значення і в пізніший період. Біблійні образи й мотиви живили творчість і надихали на нові твори Г. Сковороду і Т. Шевченка, Данте і Шекспіра, П. Куліша і О. Пушкіна, Лесю Українку і Ч. Айтматова.
Філософ і просвітитель Григорій Сковорода називав Біблію своєю "возлюбленою невісток" і зазначав, що саме в духовному шлюбі з Книгою книг народилися найкращі його твори.
До Біблії звертався і Тарас Шевченко. З неї він брав вислови (як епіграфи до творів "Сон", "Єретик", "Великий льох"), мотиви, які по-своєму переробляв. Такої переробки зазнали десять псалмів Давидових.