Історія народу нагадує тернистий шлях, що веде нас із сивої давнини у сучасність. Не можна пройти його, не поранившись колючими голками.
Такий шлях проходить кожен народ. Впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення. 1 чого буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину предків. І матеріальну, і духовну.
Деякі народи, на жаль, поступово втрачають свої етнічні особливості, такі, як мова, культура, традиції. Кожен з цих аспектів важливий, а найголовнішим серед них є мова.
Мова — душа народу, його духовна сутність. Значення її дозволяє людині піднятися вище у своєму розвитку. Мова— не тільки засіб спілкування. Це етнічна категорія, що притаманна кожному народові.
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мові надано статус державної. Це велике досягнення сьогодення, бо історія розвитку української мови трагічна й водночас повчальна для представників інших національностей. Довелося їй пройти тернистий шлях знущань, заборон, катувань кращих представників інтелігенції. Звичайно, це наклало певний відбиток на ставлення людей до мови.
Зараз гостро постає проблема звикнення до рідної мови. Адже повернути духовні цінності можна тільки завдяки материнській, милозвучній, солов'їній нашій мові. Без неї ми не зможемо називати себе нацією у повному розумінні цього слова. Бо входимо в життя з рідною мовою, з нею стійко переживаємо всі суспільні негаразди й радість пізнання нового.
Пишаюся тим, що я українець. Люблю й ціную свою рідну мову. Але чітко усвідомлюю, що цього замало. Треба робити все для її піднесення.
Я сидів на лісовій галявині та милувався зеленню літа. А поблизу, в балці, грайливо дзюркотів струмочок. Світлий, чистий, прозорий - він брав свої витоки з енергійно вируючих джерел. Зачерпнеш в пригоршню джерельної водички - і бачиш в ній клаптик синіючого неба, легенької білої хмаринки. Мені схотілося пройти вздовж течії балакучого потічка. Поверхня його була неначе вилита з дзеркального скла. Він дарував очам всю свою чистоту аж до самого дна. Яке ж це диво: адже ні вдень, ні вночі не замовкає його мелодійно співаюча струна! Я йшов вздовж потічка, а він дзюркотів все дзвінкіше. В деяких місцях люди виторували до струмка стежину. В літню спеку, напевно, не одна людина прихиляла тут коліно, аби втамувати спрагу. Сонце бавилось в течії, неначе сяяло діамантами. А струмочок яскрів та все співав, співав про радощі літа, радощі життя, розповідаючи, яка цінна джерельна водиця для всього живого. Він ніс воду до річки, та, злившись з її потужними струменями, враз замовк. Мені стало сумно. Я придивився до води і помітив бруднувато-жовту каламуть. Куди ж поділись ті ясні та дзвінкі струмені? І скільки по землі тече таких от кришталевих струмочків? Чому вони не спроможні висвітлити, скажімо, Оку? Вочевидь, такі струмки потребують до людини, всіх нас. Тоді і річки стануть такими ж кришталево-чистими та дзвінкоголосими.
безособово:
Ще і день не настав, а на вулиці вже шумить.
особове:
В лісі дерева шумлять.