Так непомітно й літечко збігло. Сонце стало нище ходити над землею. Хоча було воно яскраве та веселеньке, але не гріло. На груші жовтіли кругленькі пахучі гнилички, а деревцята на розсаднику підросли уквітчалися густим листям. Тепер їм ні гайворони, ні вепри не страшні. Гайворони не подужають висмикнути, а вепрам зміцніле коріння не смакує.
І от настав день, коли Данило востаннє обходить розсадник, обмотує наймолодші деревця, щоб не мерзли в люті морози.
Складає Данило своє добро, замикає сторонку, бере рушницю і йде. А ліс прощально шумить і ронить, пожовкле листя під ноги.
На початку карантину в мене був дуже сильний внутрішній страх, я відчула, що в цьому світі все хитке. Тоді я зрозуміла, що треба щось робити: не може бути так, що я зараз завмру, а потім вийду з карантину і все буде як завжди. Уже все як завжди не буде. Я виписала собі на аркуші те, що мене бісить у моєму щоденному житті, наприклад, мене бісило, що часто я не говорила про якісь речі прямо, а прикрашала, бісило те, що я не працювала на повну потужність, коли треба було працювати, і не відключалася, коли треба припинити працювати. Все це я виписала і подумала, як можу змінити. Час, який зараз у мене є, використовую для цього.
Який кiт любить їсти?
Чиє привiтання прийде першим?