Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.
Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.
Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним.
Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.
Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко:
Трагедія Вільяма Шекспіра "Гамлет" носить тираноборческий характер. Своїм змістом вона викриває соціальну і політичну систему феодалізму. В образах ворогів Гамлета відображені ненависні Шекспіру риси, характерні для зароджується буржуазного світу: корисливий егоїзм, розпад освяченого століттями кодексу честі, лицемірство і двоєдушність. Шекспір не чинить політичних висновків, але трагедія гуманіста Гамлета неминуче набуває політичного характеру. В репертуарі російського театру трагедія "Гамлет" з давніх пір займає почесне місце. Кращі актори-трагіки XIX століття втілювали на сцені образи данського принца і його коханої Офелії. В. Г. Бєлінський так писав про шекспірівської героїні "Гамлета" Офелії: "Офелія займає друга особа після Гамлета. Це одне з тих створінь Шекспіра, в яких простота, природність і дійсність зливаються в один прекрасний, живий і типовий образ ... Уявіть собі істота лагідне, гармонійне, любляче, в прекрасному образі жінки; істота, яка помре від любові знедоленою або, що ще швидше, від любові спершу розділеною, а після ганебною, але яке помре немає з відчаєм у душі, а згасне тихо, з усмішкою на устах, з молитвою за того, хто погубив її; згасне, як згасає зоря на небі в благоуханний травневий вечір: ось вам Офелія ". У поетичному образі Офелії, малюючи її сумну долю, Шекспір показує ворожість світу таких, як Клавдій і Полоній, простим і прекрасним людським почуттям. Офелія - жертва світу злочинів і брехні, інтриг і підступності. Вона дуже любить Гамлета, але в той же час глибоко прив'язана до свого батька і в усьому йому вірить. Офелія каже, що Гамлет з'єднує в собі риси шляхетного лицаря, державного мужа і вченого, але сама вимушено визнає, що для неї це в минулому:
О, що за гордий розум вражений! вельможі, Бійця, вченого - погляд, меч, мову; Колір і надія радісною держави, Чекан витонченості, зерцало смаку ... о, як серцю знести: бачивши колишнє, бачити те, що є!
Якщо люди, які повинні бути ближче всього, переступають закони, то чого ж можна чекати від інших? З цієї причини Гамлет різко змінює своє ставлення до неї. Його любов до Офелії була щирою, але приклад матері змушує зробити його сумний висновок: жінки занадто слабкі, щоб витримати суворі випробування життям. Для того щоб полегшити свій розрив з Офелией, Гамлет знущається над нею. Він хоче показати Офелії, що він бездумність і жорстокий - отже, Офелія його залишить. Гамлет засуджує не тільки Офелію, але і всіх жінок. А Офелії щиро радить вийти з того зачарованого кола придворного життя, в якому вона знаходиться - "піти в монастир". Гамлет відмовляється від Офелії ще й тому, що ця любов може відвернути його від помсти, яка йому важливіше, ніж палкі почуття. Офелія опиняється між двома ворогуючими таборами. У неї немає стількох сил, щоб відірватися від батька і брата, від звичного сімейного гнізда і відкрито бути поруч з Гамлетом. Вона покірна і слухняна дочка Полонія, цілком довіряє йому свою долю і свої таємниці. Простодушна і лагідна Офелія не може зрозуміти сенсу і значення тієї боротьби, яка відбувається в Ельсинорі, вона вірить в божевілля Гамлета і безвольно погоджується стати "знаряддям випробування" в руках Полонія і Клавдія. Вона не в силах винести важкі удари долі, які обрушуються на неї, і гине, як квітка, зім'ятий бурею. Гамлет виявляється опосередковано винен у смерті Офелії, але в очах дівчини та інших персонажів п'єси він залишається, як зазначав літературознавець А. Анікст, "морально чистим, бо переслідував благородні цілі і зло, яке він здійснював, було відповіддю на підступи його супротивників". Якщо безумство Гамлета - всього лише маска, то безумство Офелії викликає у читачів жалість і біль. Але "навіть у своєму безумстві, - писав А. Анікст, - вона залишається зворушливою і прекрасною".
Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.
Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним.
Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.
Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко:
Та де б не ходив я в далекій дорозі,
В чужім чи у ріднім краю,
Я згадую вогник у тихій тривозі
І рідну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмучені очі,
Хоч тінь там моя промайне.
Бо світиться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!