Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього, відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина. Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня 1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І. Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей, яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим для німецького народу. Плани щодо цієї території були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню, більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно вглиб території, хоча і не так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою. Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони. Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони отримали назву Українська повстанська армія (УПА
Начало борьбы за объединение Франции
Начало XII в. стал временем укрепления королевской власти. Король Людовик VI Толстый (1108 - 1137 гг.) Вместе со своим аббатом Сугерия навел порядок в королевском домене. Замки мятежных баронов были разрушены или в нем разместились королевские гарнизоны.
Людовик VI Толстый отличался от своих предшественников большей настойчивостью и энергичностью. Он начал настоящую войну против жителей "Осиных гнезд, пожирали страну своим разбоем", как называли современники баронов. Король лично руководил карательными отрядами, сражался против баронов, организовывал осады замков. Двадцать лет понадобилось королю, чтобы покорить мятежных баронов. Особенно тяжелой была борьба против Гюго где Пюизе. Он был отлучен от церкви, но это вызвало у барона только смех. Людовик IV трижды держал в осаде его замок, трижды разрушал его и сжигал, но так ничего и не достиг. Каждый раз где Пюизедавал обещание покорности королю, восстанавливал замок, и все начиналось снова. Только после третьего поражения он покорился.
Борьба Людовика VI за объединение страны постепенно стала приносить результаты. Свидетельством этого стали следующие события. В 1124 король Англии Генрих И вместе с немецким императором Генрихом V начали войну против короля Франции. В эту тяжелую для Франции сутки, впервые в истории страны, все вассалы Северной Франции объединились вокруг своего короля, что и обеспечило победу.
В конце своей жизни Людовик VI сумел достичь, как считали все, большого укрепления королевской власти, оженившы 17-летнего сына Людовика VII (1137 - 1180 гг.) С 15-летней Элеонорой Аквитанской. После внезапной смерти отца Элеонора стала единственной наследницей Аквитании - Огромного герцогства на юге страны. Однако, по несколько времени Людовик VII имел неосторожность расстаться с Элеонорой, и она вышла замуж за Генриха II Плантагенета, Который в 1154 г. стал королем Англии, и принесла ему в наследство свои владения. Таким образом, опасным соперником в борьбе Капетингов за объединение Франции стали английские Плантагенеты. К середине XII в. под их властью находилась почти половина Франции. Владение Плантагенетов, считавшихся вассалами французского короля, в несколько раз превышали домен последнего. Французским королям пришлось начать длительную и изнурительную борьбу против Плантагенетов за объединение Франции.
Значительных успехов в борьбе за объединение французских земель под королевской властью достиг сын Людовика VII король Филипп II Август(1180 - 1223 гг.) ФилиппВторой стал королем в 15-летнем возрасте, но он разочаровал тех, кто рассчитывал на его неопытность. Энергичный и осторожный, недоверчивый и вероломный, он сумел достичь блестящих успехов в борьбе против Плантагенетов. ФилиппII обвинял короля Англии Генриха II в нарушении вассальных обязательств (ведь Плантагенетыбыли его вассалами) и одновременно принял вассальную присягу от его сыновей, поддерживая их борьбу против отца.
Борьба против Плантагенетов завершилась полной победой ФилиппаII. В течение 1202 - 1214 рр. он захватил большинство французских владений Плантагенетов. Следовательно территория королевского домена увеличилось в несколько раз. Кроме того, сын Филиппа II Людовик VIII Лев (1223-1226 гг) воспользовался Альбигойские войны (1209-1229 гг) для присоединения много юга Франции. Он разорил и приобщил к своим владениям графство герцогство.