Основним соціальним розподілом у Римі став розподіл на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квиритів) деякий час підтримувалася існуванням їхньої колективної власності на землю і рабів, що належали державі. Проте з часом колективна власність на землю ставала фіктивною, громадський земельний фонд переходив до окремих власників, поки, нарешті, аграрний закон 3 року до н.е. не ліквідував його, остаточно затвердивши приватну власність.
Вільні в Римі розпадалися на дві соціально-класові групи: верхівку рабовласників ( землевласників, торговців) і дрібних виробників (хліборобів і ремісників ), що становили більшість суспільства. До останніх примикала міська біднота, пролетарі. Через те, що рабство спочатку мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землю і працювали в майстернях, довгий час становила основний зміст історії Римської республіки. Тільки з часом протиріччя між рабами і рабовласниками виступає на перший план. Раби в період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був військовий полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було звернуто 55 000 осіб, а всього в II-I ст. до н. е. - більше півмільйона.
В заглавиях некоторых списков «Шемякина суда» указано, что повесть «выписана из польских книг» . Известна польская версия, принадлежащая писателю XVI в, Николаю Рею из Нагловиц. Кроме того, сходные сюжеты встречаются в литературе других стран.
Повесть о Шемякине суде сохранилась в двух версиях — прозаической и стихотворной. В XVIII — XIX вв. многократно выпускались лубочные издания «Шемякина суда» , повесть дала материал для прозаических и драматических обработок и перешла в фольклор.
«Повесть о Шемякином суде» — образец русской демократической сатиры. Она состоит из трех анекдотических сюжетов, в которых оказывается незадачливый убогий герой. От сюжета к сюжету увеличиваются страдания бедняка, который ни в одной из ситуаций не имеет намерение нарушать закон. Конфликт, а вместе с ним и все развитие действия в произведении, провоцируется цепью безысходных ситуаций, в которых оказывается герой-бедняк. Действующие лица поставлены в комические и заведомо неправдоподобные ситуации, а повествование развивается стремительно быстро, как это и подобает анекдотической истории.
Объективно, герой повествования — преступник. Он отрывает хвост у лошади богатого брата, который дать упряжь. Затем усугубляет свою вину, нечаянно зашибив до смерти поповского младенца. С отчаяния он бросается с моста, но попадает на старика, которого сын везет в баню. На суде он предстает ответчиком за двойное душегубство и уже готов от крайней безысходности убить к тому же самого судью, но тот принимает завернутый камень за денежный посул и решает дело в пользу убогого. Формально судья действует по существующим нормам Уложения 1649 г. , когда проступок наказывался подобной ему карой (сожжение за поджег, за убийство — убийство и т. д.) . Но в том и состоит комизм ситуации, что бедняк торжествует по логике действующего тогда законодательства. Судья по аналогии с мудрыми решениями Соломона и сказочных персонажей приговаривает отдать лошадь бедняку, покуда у нее не вырастет утраченный хвост, попадью отправить в сожительство к бедняку, чтобы родить сына взамен убиенного, а истцу погибшего старика предлагается броситься с моста по примеру ответчика. Решение для заявителей неприемлемое, и они вместо ожидаемого возмездия обидчику, вынуждены еще вознаградить его за содеянное. К этому неожиданному повороту и сводится вся соль повествования, парадирующего судебную практику того времени. При этом симпатии автора однозначно на стороне бесправного и неуклюжего героя.
Подобного рода оценки вызывали большое сочувствие у читателя. Имя судьи Шемяки стало нарицательным, а сюжет повести вошел в лубочные картинки и вместе с многочисленными списками произведения (включая и стихотворные его переложения) широко распространялся в грамотной простонародной среде.
Основним соціальним розподілом у Римі став розподіл на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квиритів) деякий час підтримувалася існуванням їхньої колективної власності на землю і рабів, що належали державі. Проте з часом колективна власність на землю ставала фіктивною, громадський земельний фонд переходив до окремих власників, поки, нарешті, аграрний закон 3 року до н.е. не ліквідував його, остаточно затвердивши приватну власність.
Вільні в Римі розпадалися на дві соціально-класові групи: верхівку рабовласників ( землевласників, торговців) і дрібних виробників (хліборобів і ремісників ), що становили більшість суспільства. До останніх примикала міська біднота, пролетарі. Через те, що рабство спочатку мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землю і працювали в майстернях, довгий час становила основний зміст історії Римської республіки. Тільки з часом протиріччя між рабами і рабовласниками виступає на перший план. Раби в період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був військовий полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було звернуто 55 000 осіб, а всього в II-I ст. до н. е. - більше півмільйона.