Объяснение:
Звісно, не можна заперечувати ролі Петра I у намаганні перевести стрілки подальшого розвитку московської державності - на той час цілковито азіатської за своєю сутністю та менталітетом - на європейські рейки, "прорубати вікно в Європу", що йому, з точки зору історичної ретроспективи, певною мірою вдалося зроби
Здійснювалося це, безперечно, досконало опанованими - на відміну від грамоти, бо писав цар із грубими помилками - азіатськими методами державного управління. Наріжними каменями цих методів були кривавий терор щодо підданих та абсолютна неповага до Людини, як до вінця Божого творіння.
До речі, обставини смерті царя Петра I майже не відрізняються від обставин смерті іншого кривавого московського тирана вже іншої історичної доби Йосифа Сталіна, який також помер на самоті, покинутий усіма. І є обґрунтовані припущення, що його також було отруєно.
Щоправда, Росія, яка за указом 1713 року царя Петра I стала називатися московська держава, європейською державою в повному розумінні цього слова так і не стала.
Запозичивши в Європи лише зовнішні позірні форми державного управління - вибори, парламент, тощо - навіть сучасна Росія лишається на ментальному рівні радше азіатською державою.
При цьому пан Табачник, звісно ж, свідомо лукавить, стверджуючи, що українських письменників рівня Толстого та Достоєвського просто не існує в природі, замовчуючи при цьому причину такого дійсно ганебного явища.
Причина ж полягає в тому, що за білої московської імперії українська мова перебувала де-юре й де-факто під тотальною забороною, а за червоної імперії, у 30-х роках минулого століття, було винищено практично всіх українських письменників та чи не всю україномовну інтелігенцію. Про це, ніби, пан Табачник писав навіть у своїй докторській дисертації.
До речі, публічного захисту дисертації не було, а сам текст дисертації недоступний у відкритих джерелах, що, треба думати, є свідченням її доленосного значення для вітчизняної історичної науки. Якщо брати до уваги те, як високо "злетів" громадянин Табачник на момент "захисту" докторської дисертації, то можна припустити, що жодного захисту не було взагалі, а доктором він став цілком незаслужено.
Як, до речі, і полковником запасу Збройних Сил України - і це при тому, що в армії не служив і дня. От тільки звання полковника запасу в нього потім відібрали, а звання доктора історії іще ні.
Лев Толстой є загальновизнаним світовим авторитетом не лише для міністра Табачника чи автора цього допису. Тож треба думати, що вище наведена характеристика царя разом з іншими, наприклад, "це той перший, що розпинав нашу Україну" Тараса Шевченка - має бути присутня якщо не в підручнику з історії для школярів (беручи до увагу наявність у цитаті загальновизнаного світового рівня класика російської літератури не зовсім нормативної лексики), то, принаймні, у майбутньому спільному для України та Росії посібнику для вчителів історії.
1708 рік. Поголівне - за різними оцінками, понад 14 тисяч - знищення населення гетьманської столиці Батурина, разом із жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тис. явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення трупи невинно убієнних сплавляли на плотах.
1709 рік. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.
1713 рік. Московія за наказом Петра змінює назву на "Росія" - грецьке звучання слова "Русь". У такий іб московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, привласнили тисячолітню історичну та духовну спадщину русинів-українців. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків.
1722 рік. Зі створенням Малоросійської колегії було фактично покладено край державній системі управління України.
Цар Петро I - один із найжорстокіших катів України. Його злодіяння проти українського народу цілком спів мірні зі злодіяннями Гітлера чи Сталіна, дифірамби яким українці ніколи не співали навіть в умовах іноземної окупації.
Бутурлин Александр Борисович -граф, русский военачальник, генерал-фельдмаршал и московский градоначальник, служивший при российских императорах в 18 веке. Бывают люди-кометы, они внезапно и ярко появляются на небосводе, заявляя о себе, и также быстро сгорают. Но бывают те, кто не фонтанирует идеями и не идет в лобовую атаку, а медленно, педантично и надежно выполняет данное ему поручение и, оттого заслуга его гораздо ценнее.
Именно ко второй категории можно смело отнести всю деятельность Александра Борисовича Бутурлина. Его отец, гвардейский капитан, участвовал в Северной войне и умер от ран, полученных в знаменитомсражении при Лесной.
По достижению двадцати лет, в 1714 году Александр записан рядовым в гвардейский полк. В 1716 году он поступает в открывшуюся морскую академию, где изучает множество наук, в том числе несколько иностранных языков. По окончании академии в 1720 году становится денщиком Петра I, сопровождает его в походах, принимает участие в сражениях и выполняет поручения, требующие секретности.
Достоинства Бутурлина позволяют ему стать приближенным Екатерины I, получить звание камергера и стать кавалером ордена св. Александра Невского. Результатом дворцовых интриг при восшествии на престол Анны Иоанновны, становится удаление Бутурлина от двора. Его отправляют в Украинскую армию воевать с крымскими татарами.
В 1741 году приведенная на престол гвардейским переворотом Елизавета Петровна, назначает Бутурлина главнокомандующим в Малороссии, и он приводит к присяге Всероссийской императрице военных, чиновников, казаков и духовенство. Новая императрица производит Бутурлина в генерал-аншефы, делает московским губернатором, всячески осыпает милостями, постоянно повышая в воинских чинах.
Справедливости ради надо отметить, что Бутурлин, будучи хорошо образованным человеком, отличным интендантом, исполнительным и честным администратором, никогда не командовал крупными войсковыми соединениями во время военных компаний. Не смотря на это, императрица награждает его орденом св. Андрея Первозванного, а в 1756 году Александр Борисович получает чин генерала-фельдмаршала.
Семилетняя война, в которой неудачно принимает участие Россия, в самом разгаре. Происходит череда смен главнокомандующих и в сентябре 1760 года императрица Елизавета Петровна назначает фельдмаршала Бутурлина главнокомандующим русской армии, которая осуществляла боевые действия против Пруссии. Бутурлин начал свои действия в должности главнокомандующего армии с того, что у него всегда получалось хорошо – с наведения порядка в войсках и очень в этом преуспел.
Армии предстояло зимовать в разоренной войной стране. Поэтому надо было позаботиться о провианте и здоровье личного состава. Оставив в Померании один корпус, основные войска Бутурлин переводит в более удобный для зимовки район. Главнокомандующий усиливает дисциплину офицеров и генералов, отменив отпуска на время военных действий, так как отсутствие постоянного командного состава отрицательно сказывалось на личном составе.
Фельдмаршал заботился о здоровье солдат, требуя, чтобы их размещали в подходящих для нормального проживания условиях и обеспечивали положенным провиантом. По приказанию главнокомандующего был произведен ремонт и реорганизация конного состава и обоза. Во время зимовки армии Бутурлин показал себя как опытный и толковый администратор.
В начале мая 1761 года Бутурлин получил приказ нанести совместно с австрийской армией окончательный удар по армии короля Фридриха, чтобы закончить войну, которая стала для России изнурительной. Личная неприязнь ли, нежелание подчиняться амбициозному и нетерпеливому австрийскому полководцу барону Лаудону или природная осмотрительность, основательность и неторопливость фельдмаршала Бутурлина, надолго задержала русские войска на зимних квартирах.
Кроме того, он не захотел по плану австрийцев нанести прусской армии лобовой удар, а предпочел тактику изматывания противника, нанося удары по его тылам. Это позволило некоторым обвинить Бутурлина в трусости и донести на него тяжело больной Елизавете.Фельдмаршал был отозван из армии, но в Петербурге к его приезду уже был новый император, который заключил мир с Фридрихом и все потери России оказались, практически, напрасными. Вступившая на престол Екатерина II относилась к Бутурлину с уважением и наградила за верную службу грамотой и шпагой, осыпанной бриллиантами.