«Эпохой дворцовых переворотов» был назван последовавший за смертью Петра I 37-летний период политической нестабильности (1725-1762 гг.). В этот период политику государства определяли отдельные группировки дворцовой знати, которые активно вмешивались в решение вопроса о наследнике престола, боролись между собой за власть, осуществляли дворцовые перевороты. Поводом для такого вмешательства послужил изданный Петром I 5 февраля 1722 г. Устав о наследии престола, который отменил «оба порядка престолонаследия, действовавшие прежде, и завещание, и соборное избрание, заменив то и другое личным назначением, усмотрением царствующего государя». Сам Пётр этим уставом не воспользовался, умер 28 января 1725 г., не назначив себе преемника. Поэтому сразу же после его смерти между представителями правящей верхушки началась борьба за власть.
Решающей силой дворцовых переворотов была гвардия, привилегированная часть созданной Петром регулярной армии (это знаменитые Семёновский и Преображенский полки, в 30-е годы к ним прибавились два новых, Измайловский и Конногвардейский). Её участие решало исход дела: на чьей стороне гвардия, та группировка одерживала победу. Гвардия была не только привилегированной частью русского войска, она являлась представительницей целого сословия (дворянского), из среды которого почти исключительно формировалась и интересы которого представляла.
2. События 1725 - 1762
Дворцовые перевороты свидетельствовали о слабости абсолютной власти при преемниках Петра I, которые не смогли продолжить реформы с энергией и в духе начинателя и которые могли управлять государством, только опираясь на своих приближённых. Фаворитизм в этот период расцвёл пышным цветом. Фавориты-временщики получили неограниченное влияние на политику государства.
После смерти Петра I 28 января 1725 г., оказалось, что царь не оставил завещания по престолонаследию. Это обострению борьбы между потомственным дворянством и новыми вельможами, появившимися в результате реформ Петра I.
Единственным наследником Петра I по мужской линии был его внук - сын казнённого царевича Алексея Пётр. Но на престол претендовала жена Петра I Екатерина. Наследницами являлись и две дочери Петра - Анна (замужем за голштинским принцем) и Елизавета - к тому времени ещё несовершеннолетняя. Пользовавшийся огромным влиянием при дворе А.Меньшиков, опираясь на гвардию, осуществил первый дворцовый переворот в пользу Екатерины I (1725-1727 гг.) и стал при ней всесильным временщиком. По его предложению при императрице был создан Верховный Тайный Совет, которому обязан был подчиняться правительствующий Сенат. Членами Тайного совета были назначены сподвижники Петра: Д. М. Голицын, П. А. Толстой, Ф. М. Апраксин, А. И. Остерман, Г. И. Головкин. Главенствующее положение в нем занял сам А. Д. Меншиков.
В мае 1727 г. Екатерина I умерла. Престол по её завещанию перешёл к 12-летнему Петру II (1727-1730 гг.). Дела в государстве продолжал вершить Верховный тайный совет. Однако в нём произошли перестановки: Меньшиков был отстранён и сослан с семьёй в далёкий западносибирский город Берёзов, а в Совет вошёл воспитатель царевича Остерман и двое князей Долгоруких и Голицыных. Фаворитом Петра II стал Иван Долгорукий, который оказывал на юного императора огромное влияние и уговорил Петра II переехать в Москву. Там он обручил юного царя со своей сестрой Екатериной. Скоро и опека Долгоруких надоела Петру, он сближается со своей теткой, дочерью Петра I, Елизаветой. Но и это сближение было не долгим:
Слов'яни
Объяснение:
Нині слов'яни розселені на великій території Південної, Центральної та Східної Європи і далі на схід — аж до Далекого Сходу Російської Федерації. За географічним критерієм утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, хорвати, словенці, боснійці, болгари, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.
Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного зі слов'янських племен, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва річки; порівняйте Славутич (Дніпро), Случ, сюди ж польські назви річок Sława, Sławica, сербське Славница. Ці гідроніми походять із індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати»[2][4]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась у такому разі від гідроніма[5].
Часто етимологію самоназви пов'язують зі словом «слово». У такий б «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського люду (тобто іншомовних племен) — нѣмьци, тобто «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Цю етимологію відкидали багато вчених через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[4]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон[5].
Етимологія самоназви йде до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий б слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких йде поголос, про яких йде слава[6]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янським є саме оголосовування з -о-, у той час як оголосовування з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII століття.[4]; крім того, правильне й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
Назва пов'язана зі slaṷos — народ, порівн. грецьке λᾱός; прихильниками такого погляду були Й. Ю. Міккола[4] та С. Б. Бернштейн[5].
Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землю, вагомі ратні досягнення слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичили інші європейські мови в різних трансформаціях. У Візантії слов'яни використовувалися як раби, а у випадку потреби — як воїни. Це знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізнолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське «сакаліба», зворотна калька з латини — склавіни тощо)[7][8][9]. Тому слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської, арабської работоргівлі. З давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їхніх загонів, які утримували владу в слов'янських землях. В арабській мові для позначення слов'ян довгий час був поширений термін «сакаліба». Зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов'яни (сакаліба).
Цей етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.