Ян Жи́жка (чеськ. Jan Žižka; близько 1360, Троцнов — 11 листопада 1424, Пршибислав) — чеський полководець, діяч гуситського руху, національний герой чеського народу.
Про більшу частину життя Яна Жижки з Троцнова скільки-небудь докладних відомостей не збереглося. Відомо лише, що він народився близько 1360 року на півдні Чехії і походив із небагатого дворянського роду. Більшість істориків схиляється до думки, що одне око він втратив у результаті травми в дитинстві або ранній юності, іншого ж позбувся вже під час гуситських війн. Тому на портретах, що зображують полководця на початку його кар'єри, ганчірка зазвичай закриває його ліве око, на пізніших — вже обидва.
У перші роки XV століття згадки про Яна Жижку з Троцнова з'явилися в чеських хроніках та інших документах, що розповідають про розгул розбійницьких банд на дорогах королівства, яке при нерішучому і схильному до алкоголізму Вацлаві IV прийшло в неабиякий занепад. З чеських документів тих часів відомо про напади загону Жижки на купців в околицях міста Чеське Будейовіце. Треба зауважити, однак, що в ті роки розбій не був серед збіднілих дворян чимось незвичайним, їм промишляли десятки бродячих лицарів і сотні їхніх помічників в.У 1409 будейовіцьким городянам вдалося зловити і повісити багатьох розбійників, які орудували в околицях міста. Ця ж доля мало не спіткала й Жижку. Але тут, коли перед ним вже маячила примара шибениці, відбулося несподіване: за лицаря-розбійника заступився сам король Вацлав. Невідомо, на якій підставі на Яна Жижку поширилася королівська амністія — можна лише припустити, що ще раніше він встиг обзавестися впливовими покровителями при дворі.
Мандри
Однак, вийшовши на свободу, Жижка від гріха подалі поїхав до Польщі, де, за деякими відомостями, взяв участь влітку 1410 у знаменитій битві при Грюнвальді. У ній польсько-литовське військо короля Владислава Ягайла та великого князя Вітовта завдало поразки лицарям Тевтонського ордену. На боці поляків бився і невеликий чеський загін, у складі якого перебував Ян Жижка. У тій битві 2 хоругви (загону) Яна Жижки відзначилися на лівому крилі союзної армії, де були розгромлені хрестоносці під командуванням Ліхтенштейна. Деякі історики також приписують Жижці участь у битві при Азенкурі між англійським та французьким військами. На боці останніх і бився, правда невдало, Ян Жижка.
Повернення на батьківщину і участь у гуситському русі
Повернувшись на батьківщину, Жижка почав придворну кар'єру, входив до свити дружини Вацлава IV — королеви Софії. Не виключено, що саме в цей час він потрапив під вплив прихильників релігійної реформи, очолюваних популярним празьким проповідником Яном Гусом. Вчення Гуса було відгуком теорій англійського теолога Джона Вікліфа, який закликав церкву до нестяжательства і наполягав на тому, що єдиним джерелом релігійних істин є Святе Письмо. «Вірний християнин, шукай правду, слухай голос правди, вчися правді, люби правду, кажи правду, тримайся правди і захищай правду до смерті», — закликав своїх парафіян Ян Гус. У 1415 році за рішенням собору католицької церкви в Констанці він був оголошений єретиком і відправлений на вогнище. Але релігійні ідеї празького проповідника стали моральним орієнтиром для тисяч незадоволених соціальною несправедливістю і посиленням впливу в Чехії заможних німецьких колоністів. Соціальне, релігійне та національне бродіння призвело до революційного вибуху.
30 липня 1419 в Празі спалахнули заворушення. Після того, як міська управа з презирством відкинула вимоги реформаторів під проводом молодого проповідника Яна Желівського, натовп узяв штурмом ратушу в Новому місті й викинув членів управи з вікон — прямо на списи і піки збройних демонстрантів. Хроніка повідомляла, що Ян Жижка був учасником цих подій. Ймовірно, він не тільки брав участь, але і був одним з лідерів повстання, інакше не був би незабаром призначений керівником празького війська. Тим часом помер Вацлав IV. Прихильники гуситського вчення і взагалі всі незадоволені не знайшли спільної мови з його консервативним і деспотичним наступником — Сигізмундом Угорським на прізвисько «Рудий Лис». Чехія стала на шлях непокори.
Присоединение Прибалтики к СССР (в странах Балтии и многих других эти события и последующий период нахождения этих стран в составе СССР называются Сoветской оккупацией)[1][2][3][4][5][6] — включение независимых прибалтийских государств — Эстонии, Латвии и Литвы — в состав СССР, ставшее следствием подписания СССР и нацистской Германией в августе 1939 года договора о ненападении между Германией и Советским Союзом и Договора о дружбе и границе, секретные протоколы которых зафиксировали разграничение сфер интересов этих двух держав в Восточной Европе[7][8][9][10][11][12][13][14].
В новейшей зарубежной историографии действия СССР оцениваются как оккупация с последующей аннексией[15][16][17][18][19][20][21][22][23][24]. Автором этой концепции является Борис Мейснер, директор Института Германии и Восточной Европы в Геттингене, в пору, когда он работал при канцлере ФРГ Аденауэре и в германском МИДе возглавлял отдел СССР[25].
Совет Европы в своих резолюциях охарактеризовал процесс вхождения прибалтийских государств в состав СССР как оккупацию, насильственное включение [в состав страны] и аннексию[26]. В 1983 году Европейский парламент осудил его как оккупацию, и в дальнейшем (2007) использовал в этом отношении такие понятия как «оккупация» и «незаконная инкорпорация»[27][28][29].
Текст преамбулы Договора об основах межгосударственных отношений между Российской Советской Федеративной Социалистической Республикой и Литовской Республикой 1991 года[30] содержит строки: «относя к события и действия, которые препятствовали полной и свободной реализации каждой Высокой Договаривающейся Стороной своего государственного суверенитета, будучи уверенными, что устранение Союзом ССР нарушающих суверенитет Литвы последствий аннексии 1940 года создаст дополнительные условия доверия между Высокими Договаривающимися Сторонами и их народами».
Несмотря на то, что РСФСР в 1991 признала действия 1940 года как аннексию суверенных государств[31], официальная позиция МИД России заключается в том, что присоединение стран Прибалтики к СССР не противоречило нормам международного права по состоянию на 1940 год, а также что вхождение этих стран в состав СССР получило официальное международное признание. Эта позиция основывается на признании де-факто целостности границ СССР на июнь 1941 года на Ялтинской (1945 г.) и Потсдамской конференциях (1945 г.) государствами-участниками, а также на признании в 1975 году нерушимости европейских границ участниками Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе.