1. Сходство же древнейших и «разумных» людей видится в том, что и те, и другие были в той или иной степени похожи на обезьяну, постоянно интеллектуально развивались и стремились к совершенствованию имеющихся у них технологий.
2. Современные люди иначе выглядят, иначе питаются, ведут существенно отличающийся образ жизни, носят другую одежду, обладают иными навыками и умениями, и так далее. В добавок, древний человек не знал письменности, обладал примитивными технологиями и был более зависимым от сил природы. Все так, и это, безусловно, существенные отличия.
3.Лучше всего древнейшим художникам удавались изображения животных. Они отчетливы, часто животные показаны в движении, и иногда расписаны в красках, если это позволяли местные условия.
4.Древние люди имели определённые представления о мире вокруг себя. Они верили, что их жизнью управляют «высшие силы». Люди первобытной эпохи внимательно изучали природу и одушевляли все её компоненты. Считалось, что в любом явлении природы (дожде, ветре, засухе, грозе), в каждом растении и даже камнях присутствует дух.
Пошук «відьом» чи доказів чаклунства часто набував форм моральної паніки[1] чи масової істерії[en].[2] Кримінальне переслідування «відьом» і «чаклунів» відоме з античних часів, але особливого розмаху досягло в Західній Європі та Америці кінця XV — середини XVII ст. Тільки по судах над баскськими «відьмами» (1609–1610, суддя П'єр де Ланкре) проходило не менше 7 тисяч жінок. Із середини 16 до середини 17 ст. в Європі відбулось понад 50 тисяч відьомських процесів. З однаковим завзяттям їх проводили як католики, так протестанти.
Спалення трьох відьом у Бадені (Швейцарія) 4 листопада 1585
У католицьких країнах справи про чаклунство, як правило, розглядалися церковним судом — інквізицією (хоча, скажімо, французьку справу про отрути розбирав особливий світський суд «вогненна палата» через участь у ньому осіб близьких до короля, таких як його брат або фаворитка). Поширені також випадки самосуду над підозрюваними в у магії. Покарання за відьомство варіювалися від штрафу до смертної кари, в залежності від тяжкості звинувачень і ступеня каяття підсудної. Засуджених до смерті зазвичай спалювали на вогнищі, живими або задушивши перед спаленням (такий б страти вважався гуманним: «без пролиття крові»). Новітні дослідження виявили, що багато з обвинувачених у відьомстві насправді були невинними, але заможними чи неординарними людьми, що стали жертвами ошуканства й жадоби найближчого оточення. Полювання на відьом було прибутковою справою. Доносник отримував частину майна своєї жертви, а судді та кати — високу платню.
1184 року за наказом Папи Луція III була створена Інквізиція (від лат. inquisitio — «розслідую») — особливий підрозділ католицького суду, який розслідував прояви «відьомства» та «поклоніння демонам», що мав викорінювати відхилення від офіційного вчення церкви). До 1258 року проводились поодинокі суди над «відьмами», страти відбувались рідко. Але невдовзі за наказом Папи Іоанна ХХІІ 1320 року інквізиція почала масово розшукувати та страчувати «відьом». Першою жертвою стала Анжела де Лабарт, після чого смерті «відьом» стали частими виставами для людей. Найбільше процвітання інквізиції припало на 1450—1750 роки. Історики називають цей період відьомською істерією.