гай юлий цезарь – знаменитый древнеримский политический, государственный деятель, полководец, писатель; его имя превратилось в титул римских императоров и стало основой для обозначения в разных языках сходного титула (кайзер, кесарь, царь). родился он в 100 или в 102 г. до н. э., 13 июля (в других биографических источниках названа дата 12 июля), был продолжателем знатного патрицианского рода юлиев. его отец был претором, позднее - проконсулом азии, мать относилась к аврелиям, знатному плебейскому роду. такому происхождению и связям своего семейства молодой цезарь имел прекрасные предпосылки для дальнейшей блестящей политической карьеры. его родная тетя была женой мария, практически единоличного римского правителя. юлий получил хорошее образование, был гармонично развит, чему способствовало воспитание; все это также подготовило его будущие успехи. в 84 г. до н. э. цезарь становится жрецом юпитера, однако установившаяся в 82 г. до н. э. диктатура суллы значительно ухудшила его положение, он потерял должность. кроме того, от него требовалось развестись с женой, на что бывший жрец ответил отказом. из-за этого у него отобрали отцовское наследство, а у его конфисковали имущество. угрозы непосредственно жизни и здоровью со стороны суллы не было, диктатор его помиловал, хотя относился настороженно. тем не менее юлий цезарь во избежание возможных репрессий отбыл в малую азию, где находился на военной службе. в 78 г. до н. э., когда сулла умер, юлий цезарь возвратился в рим и активно включился в общественную жизнь. он часто выступал в суде и, чтобы быть более искусным оратором, учился у знаменитого ритора молона на родосе. его карьера началась с назначения жрецом-понтификом и военным трибуном. на этом посту он активно выступал за то, чтобы сторонники мария были восстановлены в правах. в 65 г. до н. э. цезарь становится весьма популярной личностью - этому посодействовало избрание его эдилом. в рамках этой должности он устраивал хлебные раздачи; также в его ведении была организация празднеств, торжественных событий, городское благоустройство, гладиаторские бои. в 52 г. до н. э. цезарь - претор, затем на протяжении двух лет он являлся наместником провинции испания дальняя. нахождение на этой должности продемонстрировало, что цезарь обладал административными способностями, хорошо знал военное дело. в 60 г. до н. э. юлий цезарь вступил в добровольный политический союз с м. крассом и г. помпеем, которые являлись заметными фигурами на политическом небосклоне. следствием создания этого т.н. первого триумвирата стало избрание цезаря консулом. произошло это в 59 г. до н. э. вместе с цезарем на эту же должность был назначен бибул, однако он выполнял обязанности, скорее, формально. цезарю-консулу удалось воплотить в жизнь целый ряд законов, направленных на укрепление государственной системы. он раздал ветеранам земли, уменьшил на треть откупную сумму налогов и т.п., чему привлек на свою сторону огромное количество людей. когда срок консульства закончился, гай юлий цезарь стал проконсулом галлии. в его полномочия входила возможность, набрав войска, осуществлять военные действия. цезарь не преминул воспользоваться правом и, продемонстрировав стратегические и дипломатические таланты, умение видеть ситуацию и пользоваться ею, провел успешное завоевание заальпийской галлии (походы 58-51 гг. до н. цезарю удалось не только отразить нападения германцев - он сам (и это было в римской прецедентом) выступил с легионами за рейн. цезарь прославился как полководец, который имел огромное влияние на подопечных, силой слова мог вдохновить воинов. немаловажную роль играл и личный пример: цезарь, выносливый и отважный, в любую погоду с непокрытой головой, неизменно возглавлял армию. когда в 53 г. до н. э. один из членов тайного союза, красс, погиб, начался новый этап биографии цезаря как политика: между ним и помпеем разгорелась борьба за единоличное обладание властью. цезарь прекрасно понимал, что и в риме, и в находящихся за его пределами войсках он имеет огромный авторитет, и поэтому решился на боевые действия. в 49 г. до н. э., 12 января, вместе с солдатами 13-го легиона он предпринял вошедший в переход через реку рубикон. сражения длились не один год, помпей был вынужден спасаться бегством в провинции, находившиеся в азии, после чего в египте был убит. по преданию, цезарь оплакал гибель своего бывшего союзника и соперника, когда ему его голову. возвратившись в рим, юлий цезарь чувствовал себя победителем. им устраиваются масштабные зрелища, воины получают из его рук награды, а народ - щедрые угощения. его назначают на 10-летний срок диктатором, а через какое-то время титулами «отца отечества», «императора».
Історія міграції населення в Америці нараховує кілька століть, починаючи з відкриття материка і його колонізацією. Протягом усього цього періоду міграційні потоки на території країни неодноразово змінювали свій напрямок. Можна виділити 4 напрямки міграційних потоків в США – Захід, Південь, Північно-Схід і Середній Захід.
В період європейської колонізації населення Америки розподілялося в рівній мірі на Північному сході і Півдні країни. Початок 19 століття ознаменовано освоєнням і розвитком Середнього Заходу, а потім і територій Заходу, що відповідно внесло зміни на карту розселення населення.
У 20 столітті карта розселення народу знову зазнала змін за рахунок скорочення міграційних потоків на Північний Схід і Середній Захід і відповідно приріст населення в регіонах Півдня і Заходу.
Так, за даними переписів населення 1980-го і 1990-го року, всього за десятиліття населення Заходу збільшилася майже на чверть, населення Півдня на 13 відсотків, при цьому гається незначне збільшення населення Середнього Заходу і Північного Сходу – 1,4 і 3, 4 відсотки відповідно.
Таким чином, населення США на початку 2000 року розподілилося по країні в такий б: на Північному сході розташувалася п’ята частина громадян, на Середньому Заході чверть населення, на Заході також одна п’ята частина населення, і близько 35% на території Півдня.
Щоб представляти загальну картину внутрішньої міграції США, слід виділити «Сніговий пояс», в якому розташовуються 2/3 регіонів країни, і «Сонячний пояс», де розташована 1/3 регіонів країни. Внутрішня міграція в Америці в основному є переміщення населення з «Сніжного пояса» в «Сонячний пояс». Так, в 1950 році перевага в розселенні населення було за штатами, що входять в «Сніговий пояс», вже в 1990-му році перевага гається у штатів «Сонячного поясу», причому частка населення цих штатів зростає.
Можна виділити дві основні причини такого розміщення населення:
розміщення основних засобів виробництва на території Півдня і Заходу;
сприятливий клімат і умови життя, зростання населення за рахунок припливу населення похилого віку.
Найбільш привабливими штатами для потоку мігрантів є Каліфорнія, Флорида і Техас. За одне десятиліття ці три штати в сукупності дали половину загального приросту населення США.
Найбільший відносний приріст також гається в штатах «Сонячного поясу», а саме в Неваді, Арізоні, Колорадо і Юті.
Таким чином, можна відзначити, що характерною особливістю внутрішніх міграційних потоків США є високий рівень мобільності населення та бажання переїхати в сприятливі кліматичні умови.
Саме ці особливості формують загальну картину внутрішньої міграції.
Зовнішні міграційні потоки
Америка стає кінцевим пунктом переміщення для значного числа громадян інших країн, на даний момент щорічний приплив населення на постійне місце проживання становить 1 мільйон чоловік. Максимальний приплив гався в 1900-1914 році і склало 13,4 мільйонів чоловік.
Объяснение: