Австрийцы застали в Галичине неограниченную власть польской шляхты, отсутствие промышленности и торговли, крупных городов и нормальных путей сообщения, бедность невежественного, закріпаченого населения. Поэтому австрийские власти в 70-80-х гг. XVIII ст. проводила реформы, это пришлось на времена императрицы Марии-Терезии ( 1740-1780 гг.) и ее сына Иосифа II (1780-1790 гг): • аграрная реформа — крестьяне были освобождены от личной зависимости и определен размер паншини (до 30 дней в год), запрет на применение телесных наказаний, предоставление крестьянам некоторых гражданских прав; • административная реформа — Королевство Галиции и Лодомерии разделена на округа, возглавляемые старостами, в селах власть принадлежала мандатор, городами управляли магистраты, впоследствии — городские советы, высшим представительным органом края стал сейм, где ведущие позиции занимала польская шляхта, центр — Львов; • образовательная реформа — восстановление во Львове вместо закрытой иезуитской академии в 1784 г. университета, при нем в 1809 г. действовал Русский институт, где на философском и богословском факультетах учились украинцы. Введены начальные и средние школы. В начальных школах обучение должно проводиться на родном языке; • религиозная реформа — католическая, протестантская и греко-католическая церкви были уравнены в правах. Запрет принуждать греко-католиков менять веру, равные права при приеме на государственную службу, уравнивание евреев в правах с другими народами империи. Последствия реформ: • положительное влияние на политическую модернизацию края; • усиление немецкого влияния, украинцы, как и ранее, устранены от участия в управлении; • в то время, когда Иосиф II ликвидировал самые отвратительные проявления крепостного права, Екатерина II вводила его для миллионов украинских крестьян, позитивные изменения в положении крестьян и греко-католической церкви; • распространение среди крестьян и греко-католического духовенства благосклонного отношения к Габсбургам.
Объяснение:
Фараон у Стародавньому Єгипті одноосібно керував державою: одночасно був і верховним правителем, і головнокомандувачем. Тільки він мав право призначати та звільняти чиновників, видавати закони, оголошувати війну та укладати мир. Уся земля вважалася його власністю.
Найближчим помічником фараона був візир, який виконував обов’язки головного скарбника, стежив за станом зрошувальних каналів, зберіганням зерна, будівництвом фортець тощо. Влада на місцях, у номах (єгипетських областях), належала номархам, яких особисто призначав фараон.
Знатні та багаті люди – вельможі – виконували різноманітні доручення фараона, були суддями на місцях, обіймали різноманітні посади. У розпорядженні вельмож було багато чиновників[1], стражників і воїнів. Серед чиновників виділялися грамотії – писарі. Вони займали високе становище в суспільстві. Писарі записували прийняті фараоном рішення, складали угоди, визначали та збирали податки[2], вели облік польових робіт, врожаю, кількості худоби та ін.
[1] Чиновники – люди, які перебували на державній службі.
[2] Податок – обов’язковий збір коштів або продуктів з населення на користь держави.