У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII–XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім — ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX — на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності[1].
Личность Петра всегда вызывала и будет вызывать множество споров и разногласий из-за своей неоднозначности и противоречивости. Мое отношение к преобразованиям Петра и к его фигуре также двойственно. С одной стороны, этот человек искренне стремился сделать из России великую страну, по уровню развития не отстающую от ведущих европейских держав, и ему это во многом удалось: в России появился флот, начали развиваться науки, были достигнуты успехи в области просвещения, в промышленности. Но все же преобразования Петра были не были принципиально новыми и "усовершенствовали" жизнь лишь верхушки общества, кроме того, в них было очень много противоречий. И главное, я считаю, никакие великие дела Петра не могут стать оправданием его бесчеловечной жестокости и нездоровой склонности к насилию, каковы бы ни были их причины. Меня потрясла своей бессмысленностью и бесчеловечностью казнь стрельцов, когда сам император казнил людей, и его приближенные хвалились, кто больше голов отрубил (мне кажется, в этом случае Петр действовал в лучших традициях Ивана Грозного) . И я думаю, что ни одна человеческая жизнь не может и не должна быть принесена в жертву прогресса и процветания.