Відповідь:
Імператор Юлій Майоріан (457—461 pp.) зробив останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії. Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада. Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою. У 476 р. германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула. З падінням останнього імператора зникло саме поняття — Західна Римська імперія. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше немає. В Італії було утворено нове королівство — держава Одоакра. Напівпорожня й напівзруйнована столиця половини світу байдуже та незворушно поставилася до величезної історичної події — падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший відрізок історії людства — історія Стародавнього світу.
Наслідки:
Зміна суспільно-економічних основ давнього світу засадами середньовіччя всебічно вплинула на стан і організаційні форми виробництва, що особливим чином позначилося, зокрема, на гірництві та видобуванні металів. Довготривала боротьба і одночасно взаємозалежність колишніх римського і варварського світів набули особливої гостроти у III—IV ст. нашої ери. Християнство, яке відкрило нову еру розвитку цивілізації, докорінно змінило світогляд давнього язичницького світу й сприяло глибоким соціальним перетворенням, що скасували рабовласницьку систему як неприпустиму в середовищі християн. 313 р. за Міланським Едиктом імператора Костянтина Великого християнське віровчення дістало дозвіл на вільний розвиток, а трохи пізніше стало офіційною релігією Римської Імперії, що своєю чергою слугувало однією з причин краху її рабовласницького устрою.
Епоха глобальної перебудови Західного Світу викликала затяжний економічний спад. Обсяги видобутку руд і виплавки металів значно скоротилися, багато центрів розробки руд були покинуті та забуті.
Пояснення:
историческое название самоуправляемых русинских земель северо-восточного Прикарпатья, существовавших как автономная территориально-экономическая единица с конца XIII до середины XV века[1]. Самоуправление в этих землях возникло как следствие ослабления власти Галицко-Волынского княжества под ударами татаро-монголов. Однако, из-за многочисленных речных преград, последние сюда добирались крайне редко, а потому торговый путь Львов-Сучава остался нетронутым, что позволяло шипинскому населению организовывать довольно прибыльные ярмарки и некоторое время вести довольно независимый образ жизни. Последнее привлекало сюда скотоводов-валахов, теснимых венграми из Трансильвании. Местные русины, как и валахи, придерживались православия.
В первой половине XIX века в результате военных действий южные районы Казахстана вошли в состав Кокандского ханства. Для закрепления вновь завоеванных регионов как части своих владений Кокандским ханством в начале XIX столетия было начато строительство укреплений, выполнявшие помимо военных, административные, финансовые и торговые функции. На территории Казахстана и Киргизии была возведена северная ветвь кокандских крепостей, в которую входили такие укрепления как Ак-Мечеть, Аулие-Ата, Мерке, Туркестан, Сузак, Чалдовар, Шиш-Тюбе (Кара-Балта), Ит-Кечу, Токмок, Пишкек, Джунтал, Куртка и др. Особенность кокандской линии заключалась в том, что в отличие от русских укрепленных дистанций XVIII века, создавалась она на некогда активно действующих торговых путях в градостроительно освоенных районах Южного Казахстана и Семиречья – древних центрах градостроительной культуры республики.
С присоединением Южного Казахстана и Семиречья к России некоторые кокандские укрепления были разрушены. Впоследствии часть разрушенных крепостей была восстановлена. Вместе с сохранившимися они становились пограничными крепостями, образовав две новые линии укреплений Российской империи – Сырдарьинскую и Новококандскую
Архитектура и инженерные особенности фортификационных сооружений кокандцев в значительной степени определялись древней практикой крепостного строительства среднеазиатского региона, что обусловило однотипность большинства крепостей. Генерал Бларамберг писал: «Все эти крепости построены одинаково. Они представляют собой длинный прямоугольник из высоких толстых глиняных стен с зубцами, фланкированных по углам четырьмя круглыми башнями с бойницами; все это сооружение окружено более или менее глубоким рвом».