Объяснение:
На відміну від батька, Ярослав не вів загарбницьку політику, а зосередився на внутрішніх проблемах країни – збереженні єдності та захисту кордонів. Проте від початку правління, а саме – 1019 року, йому необхідно було вирішити першочергову проблему.
Живим лишався брат Ярослава – Мстислав, князь тмутараканський, який все ще був претендентом на київський престол. У 1023 році він збирає військо і йде на Ярослава. Проте, зайнявши Чернігів, Мстислав не поспішає дати генеральну битву своєму братові. Лише 1024 року біля Листвена відбувся бій, у якому поразки зазнала дружина Ярослава.
Тобто було запропоновано, а надалі – реалізовано, дуумвірат Володимировичів. Мстислав посів у Чернігові, а Ярослав вирішив лишитися у Новгороді, вважаючись князем київським. Ставши стольним градом Мстислава, Чернігів почав бурхливо розвиватися і за декілька років став одним з найважливіших культурних та політичних центрів Русі. Брати разом керували державою та військовими походами, допоки Мстислав не помер у 1036 році, захворівши на полюванні. Він був похований у ним же збудованому Преображенському соборі у Чернігові. А Ярослав став одноосібним правителем Русі і, нарешті, переїхав до Києва.
Військова політика Ярослава, хоч і не була агресивною і масштабною, все ж таки мала місце:
1029 року відбувся похід на ясів, що загрожували Тмутаракані;
1030-1031 роки – польська кампанія, у якій Володимировичі підтримували
князя Безприма у його зазіханнях на польський престол та водночас
відвоювали Червону Русь;
1036 року військо Ярослава остаточно розбило сили печенігів, які так
довго шматували кордони держави. На честь цієї перемоги було закладено
собор Святої Софії;
1038 рік – похід на ятвягів;
1040 – на Литву;
1041 – у Мазовію;
1042 – проти балто-фінських племен ям та чудь;
1043 року відбувся останній похід русів на Константинополь, яким
керував син Ярослава – Володимир. І хоча руське військо зазнало поразки,
відносини між Києвом та Візантією продовжують тіснішати.
ЦНК утворив Національний Уряд і таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання. 10(22) січня 1863 року ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 року ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.
У червні-липні 1863 року в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 року очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду у Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанській організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром у Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.
Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 року повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.
17 жовтня 1863 року «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 року імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.
16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат Зданович і Тит Далівський.[2]
Водночас на початку березня 1864 року уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 року повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865 року. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань XIX століття, сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.
Объяснение:
Правление Екатерины II вошло в историю как “просвещенный абсолютизм”, а также расцвет дворянства. Императрица хотела видеть Россию развитой на европейский манер, но ни в коем случае не отказываться от крепостного права, которое серьезно тормозило экономическое и политическое развитие империи. Подобное несоответствие взглядов нашло отражение в политике относительно крепостничества.
Источник: https://histerl.ru/kurs/ekaterina2/krepostnoe-pravo-pri-ekaterine-velikoj.htm