Літературу епохи Відродження відрізняє нове гуманістичний світогляд, головне в якому - висунення на перший план людини (homo) з його розкутим, звільненим від середньовічних догм розумом і сферою почуттів, визнаної гідною найпильнішої уваги. Боротьба за те, щоб людина стала людяніше, тобто розумніше і добріше, стала основною темою у творах титанів літератури Відродження. Велику до в цій благородній боротьбі подавало їм звернення до поетичної творчості своїх народів, де здавна вироблявся ідеал людини, і до античної культури часу її розквіту, яка теж давала зразки високої людяності.
Для літератури Відродження характерний реалізм, переборює середньовічний алегоризм, який не був повністю знищений у міській літературі. При цьому ренесансному (возрожденчески) реалізму притаманні такі відповідні епосі риси, як титанизм характерів героїв, широта показу дійсності з відтворенням її протиріч, введення в картину дійсності елементів фантастики і пригод, що мають фольклорну основу, оптимізм, породжений вірою в людину. Всі названі риси ренесансного реалізму з великою силою виявилися в творчості титанів художньої думки Шекспіра, Сервантеса, Рабле та інших.
Література Відродження не була однорідною. Якщо на ранньому етапі Відродження в тій чи іншій літературі ясно відчувалося властиве гуманістам "життєрадісний вільнодумство" (Ф. Енгельс), віра в торжество добрих почав, то у творах пізнішого часу помітно відчуття кризи гуманістичних поглядів, відчувається ущербність, трагізм. Так як епоха європейського Відродження була часом формування націй і національних мов, то література епохи розглядається у зв'язку з історією країни, національним характером народу і т.д.
Сталин имел ввиду, что писатели, а именно написанные ими книги формируют человека. Прочитанная в детстве книга может очень сильно повлиять на будущие решения данного человека. Кто-то захочет стать военным, кто-то пожарным или врачом. Книги является важным фактором для формирования поколений людей которые будут работать в будущем для себя или всей страны в целом.