Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. Своєю чергою, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури "дистрикту Галичина" очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії "Галичина" у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн вірян, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 р., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні "До духовенства і віруючих" він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд гарантував, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.
У другій половині 30-х років загострювалися міжнародні відносини та наростала загроза війни. У березні 1938 р. нацистська Німеччина захопила Австрію, а у березні 1939 р. – знищила Чехословаччину. Весною 1939 р. нацисти анулювали німецько-польський пакт про мирне вирішення спірних питань, почали готуватися до нападу на Польщу. В умовах наростання агресивності нацистської Німеччини правлячі кола Англії та Франції з березня 1939 р. почали переговори з СРСР з метою укладення договору про взаємодо , а в серпні у Москві провадилися переговори військової місії про військову конвенцію, спрямовану на стримування гітлерівської агресії. Але англо-франко-радянські переговори не дали позитивних наслідків. Тоді, 23 серпня 1939 р. у Москві міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп і нарком закордонних справ СРСР Молотов, у присутності Сталіна, підписали Пакт про ненапад між Німеччиною і СРСР. Крім того, був підписаний секретний додатковий протокол, за яким розмежовувалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі. Стосовно Польщі вказувалося, що межа сфер інтересів Німеччини і СРСР мала проходити приблизно по лінії рік Нарева, Вісли та Сяну. А 28 вересня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був укладений договір про дружбу та кордон і новий секретний додатковий протокол, за яким Польща як держава зникала. Радянсько-німецькі домовленості 1939 р. часто в літературі називають пактом Молотова-Ріббентропа. Уклавши договір з СРСР, нацистська Німеччина дістала свободу дій у Європі.
Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. Своєю чергою, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури "дистрикту Галичина" очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії "Галичина" у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн вірян, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 р., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні "До духовенства і віруючих" він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд гарантував, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.
Объяснение: