Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. У 1914 р. на тій самій кількості надільної землі, що й у 1861 р., у Наддніпрянській Україні вело господарство майже вдвічі більше селян. До того ж селян обклали занадто високими податками і виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці ХІХ ст. селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни.
Поява нужденного села стала прямим наслідком реформи 1861 р. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг, зобов’язуючись потім відробити. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи.
Попри бідування більшості селянства Наддніпрянщини, вона зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Врожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна.
Рівночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. існувало більше тисячі кінних заводів, де вирощували високопорідних коней на продаж в імперії та за кордон. Чільне місце посідали українські губернії у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва.
Розвиток товарного виробництва сприяв наприкінці ХІХ ст. деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувались у розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в імперії. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіоном переважання цукробурякового виробництва. Наведена спеціалізація дозволяла збагнути не лише те, наскільки вагомим був внесок Наддніпрянщини до імперської економіки, а й те, чому імперія завжди наполягала на тому, що ці багаті терени – «исконно русская земля».
березня 1946 року екс-прем‘єр Великої Британії Вінстон Черчілль виступив в невеличкому американському містечку Фултоні у залі зібрань Вестмінстерського коледжу перед аудиторією у три тисячі осіб – студентів, професорів, політиків – з промовою, у якій заявив про “залізну завісу”, яка поділила Європу, і про необхідність мати таку могутність, щоб відбити у Кремля будь-яке бажання до агресивної експансії. Свого часу ми не змогли зупинити Гітлера, наголосив Черчілль, - але ми мусимо зупинити Сталіна, щоб попередити нову світову катастрофу.
Ця дата і ця промова відтоді в тисячах книг і сотнях тисяч газетних статей, і не тільки в СРСР, а й належних до світової лівиці звалися початком так званої “холодної війни”. Мовляв, імперіалістичний Захід пішов шляхом нацистів, намагаючись зруйнували радянський лад і завдати шкоди радянським людям. І лише миролюбна політика СРСР (у якій, звичайно, існували певні недоліки) врятувала світ від переростання “холодної” війни на “гарячу”.
Але насправді “холодну війну” демократичному світові оголосив Сталін у промові, виголошеній 9 лютого, наступного дня видрукуваній у “Правді” і повтореній у березневому числі журналу “Більшовик”. І якраз у тій промові й містилася завуальована за всіма правилами тоталітарної “новомови”, проте цілком відчутна загроза розпочати “гарячу” війну проти західних держав.