Навесні 1638 року почалося повстання нереєстрових козаків на чолі з Яковом Острянином і Карпом Скиданом, яке підштовхнуло до масового селянського виступу на Київщині і Полтавщині.
Після невдалих для повстанських загонів сутичок під містом Лубнами та на річці Сліпоріді основні сили повстанців, з якими були їхні сім'ї, відступили до Жовнина (нині с. Жовнине Чорнобаївського району Черкаської області), де почали будувати табір.
Хід битви Редагувати
Позиції, зайняті Острянином під Жовнином, поблизу впадіння Сули в Дніпро, були невигідні. На світанку 3 (13) червня, діждавшись підходу інших частин, коронне військо Станіслава «Ревери» Потоцького та загони князя Яреми Вишневецького почали штурм повстанських позицій переважаючими силами і прорвали у кількох місцях оборону, захопивши 8 гармат і багато пороху. Вважаючи дальший опір недоцільним Яків Острянин, зазнавши значних втрат, з частиною козаків відступив з-під Жовнина на Слобідську Україну в межі Московської держави. Повстанці під керівництвом Кудри і Пешти замкнули табір і, оточивши польські кінні корогви, яким удалося до нього прорватися, приступили до їх знищення. Однак Вишневецький почав штурмувати козацький табір, і лише на третій раз зміг, прорвавши табір, дати змогу своїм вийти з пастки. Ніч перервала битву.
Повстанці, що лишилися в таборі, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його проводом відбили штурм ворога. Обидві сторони зазнали значних втрат. Козаки зайняли виступ на березі Сули, який майже з усіх сторін омивався річкою. Стомлене військо всю ніч працювало над його укріпленням. З тієї сторони, де не було річки, було насипано вал. Поляки навпроти козацького валу насипали свій вал, під самим козацьким табором спорудили свої шанці, а наступного дня 4(14 червня) розпочали обстріл козацького табору. Але Станіславу Потоцькому не вдалося зламати опір повстанців. На до коронному військові під Жовнин вирушив з кіннотою польний гетьман Миколай Потоцький. 10 червня у Жовнині стало відомо про наближення ворожого підкріплення. Повстанці спочатку розпочали переговори про капітуляцію, але дізнавшись про наближення з-за Дніпра загону Скидана, перервали переговори. Скидану не вдалося прорватися до оточених товаришів. У запеклій битві він був розбитий і повернувся до Чигирина.
В умовах безупинних приступів поляків в ніч з 11 на 12 червня (або з 21 на 22-ге[1]) козаки Гуні спорудили міст через Сулу і перейшли на два кілометри вниз, туди, де Сула впадає у Дніпро, і в урочищі Старець, над старим Дніпровим річищем, зайняли сильні позиції і там ще майже два місяці тримали оборону.
комплекс заходів, що здійснюються на державному або громадському рівні з метою захисту і збереження об'єктів історико-культурної спадщини та історичного середовища в цілому. Включає в себе облік (виявлення, наукове вивчення, класифікацію, державну реєстрацію), консервацію, реставрацію, музеєфікацію, належне утримання й використання пам'яток.
Цілеспрямовані пошуки старожитностей почали широко здійснюватися протягом 18 ст., однак ставлення до них обмежувалося фіксацією й описом. Лише з початком 19 ст. наукова та культурна громадськість почала порушувати питання про охорону пам'яток старовини й мистецтва. До 1917, за умов відсутності відповідного законодавства та системи державних органів охорони пам'яток, вивчення і збереження старожитностей базувалися на громадській ініціативі й меценатстві. На українських землях, які входили до складу Російської імперії, істотний внесок у вирішення питань збереження культурної спадщини зробили наукові товариства, губернські вчені архівні комісії та статистичні комітети, зокрема, Київська археографічна комісія, Київське товариство старожитностей і мистецтв, Київське товариство охорони пам'ятників старовини та мистецтва, Київське церковно-археологічне товариство, Товариство дослідників Волині, Харківське історико-філологічне товариство, Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет та ін. Значна пам'яткоохоронна діяльність була пов'язана також із підготовкою і проведенням на теренах України Археологічних з'їздів. У Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, зокрема в Галичині, протягом 19 — початку 20 ст. діяли центральна та місцеві громадські комісії з вивчення й охорони пам'яток архітектури, історії та мистецтва. Значну увагу збереженню укр. старовини приділяло Наукове товариство імені Шевченка. Однак наслідком перебування українських земель у складі інших держав стало вивезення до столиць метрополій найцінніших пам'яток, особливо до Санкт-Петербурга і Москви у зв'язку з діяльністю на теренах України Імператорської археологічної комісії та Московського археологічного товариства.
1917 за Української Центральної Ради та Української Народної Республіки розпочали діяльність Центральний комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні та відділ музеїв і охорони пам'яток старовини й мистецтва генерального секретарства (згодом — народного міністерства) освітянських справ, Київський археологічний інститут. 1918 за Української Держави справа контролю за вивченням та збереженням старожитностей покладалася на відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва у складі головного управління мистецтв і національної культури. 1919—20 нагляд за пам'ятками здійснювало народне міністерство народної освіти УНР, а в прифронтових районах — культурно-освітній відділ при головній управі Генерального штабу військ УНР. На територіях, контрольованих радянською владою, діяв Всеукраїнський комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини при народному комісаріаті освіти УСРР. Головне зусилля в цей час спрямовувалися на фізичне збереження старожитностей і творів мистецтва, разом із тим уперше було оголошено їх державний захист, започатковано загальну реєстрацію, заходи із запобігання незаконним археологічним розкопкам і вивезенню культурних цінностей, розроблено проекти законодавчих актів про охорону пам'яток. Проте численні визначні культурні цінності в період 1917—22 було втрачено, особливо багато загинуло поміщицьких палаців і садиб.
мухамад хайдар дулати болады