Цезар змінив організацію римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше урядовців було потрібно з огляду на великий розмір Римської республіки та її провінцій. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.
Змінив він і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.
Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.
Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для скорішої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.
Нові колонії Цезар створював і у провінціях в Галлії, Іспанії, Африці і місцями у Греції та на Сході. За часів його правління в провінції було переселено біля ста тисяч людей. Ця колонізація мала подвійну мету: підняти економічне становище селянства, яке в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, і підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські імператори. Мешканцям провінцій він щедро роздавав римське громадянство, щоб у такий іб тісніше зв'язати їх з Римською державою.
Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі.
Тауке сумел преодолеть распри аристократов, объединить народ, значительно подняв удельный вес ханской власти. Тауке привел в норму политическую и экономическую обстановку в своем государстве, наладил добрососедские отношения — с соседними государствами
Казахское ханство сумело окрепнуть при хане Тауке, который на исходе XYII и в начале XYIII веков, удачно объединив свои силы с силами кыргыз и каракалпаков
в 1680 году джунгары бесчинствовали на юге Казахстана, лишь один Туркестан, защищаемый Таукеханом, остался нетронутым. Но целиком пресечь агрессию ойратов он был не в силах
В конце XIX – начале XX в. сохранялись традиционные для России направления. Главным оставалось ближневосточное – Черноморские проливы и Балканы. Балканские народы, и получившие независимость, и остававшиеся под властью Османской империи, продолжали видеть в России свою покровительницу и союзницу. Однако укрепление дружественных отношений с ними натолкнулось на противодействие многих стран Европы.
На европейском направлении традиционные союзнические отношения с центрально-европейскими державами (Германия и Австро- Венгрия) все больше охлаждались. Этому не смогли помешать неоднократные “родственные” встречи русского и германского императоров. Все попытки создания русско-французско-германского союза были обречены на провал. В условиях глубокого франко-германского антагонизма и усиления русско-германских противоречий Россия укрепляла союз с Францией, заключенный в 1891-1893 гг. , и была вынуждена пойти на сближение с Англией. Этому новая расстановка сил в Европе.
В 1904 г. Франция и Великобритания, урегулировав спорные вопросы в Африке, подписали соглашение (от французского “entente cordiale” – сердечное согласие) , создавшее основу для их международного политического и военного сотрудничества. Перед лицом растущего германского милитаризма Россия примкнула к англо-французскому союзу. Однако в некоторых конфликтных ситуациях начала XX в. Франция и Англия не спешили оказать поддержку России. Это заставляло ее искать соглашения с германским правительством.
На рубеже XIX-XX вв. Россия активизировала дальневосточное направление своей внешней политики. В конце XIX в. Дальний Восток стал местом притяжения интересов всех великих держав. Слабый и отсталый Китай подвергался империалистической агрессии многих стран. Свои зоны влияния (колонии) приобрели Англия, Германия, Франция. США провозгласили доктрину “открытых дверей и равных возможностей”, которая на практике приводила к экономическому закабалению Китая. Япония отторгла у него Корею, Тайвань, Пескадорские острова. Она претендовала на ведущую роль в Тихоокеанском регионе и под лозунгом создания “Великой Азии” готовила вторжение в Маньчжурию – северо-восточную провинцию Китая. Утверждение Японии около границ России угрожало безопасности восточных районов империи.