Троянська війна (грец. Τρωικός πόλεμος, лат. Bellum troianum) — війна ахейців на чолі з володарем Мікен Агамемноном проти троянців; датувалася в давньогрецьких джерелах початком 12 століття до н. е і тривала впродовж десяти років.
Найдавніше джерело, яке розповідає про Троянську війну, — епічні поеми «Іліада» та «Одіссея». Пізніше Вергілій у своїй «Енеїді» та інші античні письменники також описували ці події.
За міфами, Троянська війна викликана тим, що син троянського царя Пріама Паріс викрав дружину спартанського царя Менелая Єлену. Ахейські війська на чолі з Агамемноном впродовж дев'яти років тримали Трою в облозі. Лише на 10-му році війни греки завдяки хитрості Одіссея здобули Трою. Після Агамемнона провідні місця у грецькому війську мали Менелай, Ахіллес, Патрокл, два Аякси, Тевкр, Нестор, Антілох, Одіссей, Діомед, Ідоменей, Філоктет і Паламед. Величезна армія, що налічувала 100 тисяч воїнів і 1 186 кораблів, зібралася в Авлідській гавані. Звідси Агамемнон вирушив на Трою.
За пізнішим переказом, ахейці помилково висадились у Місії, а звідти буря знову занесла їх до Авліди. Принісши в жертву Артеміді Іфігенію, вони вдруге відпливли до Трої. Спочатку ахейці намагалися мирно домовитись про повернення Єлени, але троянці не погодилися віддати красуню.
У подіях під мурами Трої активну участь брали боги. Захопивши Трою, ахейці перебили всіх мешканців, пограбували і зруйнували місто. Із троянців урятувались тільки Гелен, Кассандра, Андромаха й Еней (з Анхісом і Юлом).
За свідченням «батька історії» Геродота, після поразки в Троянській війні від ахейців/греків частина троянців/теукрів на чолі з царем Енеєм прибули до Італії. Про це також писав стародавній автор Стесіхор (VII ст. до н. е.).
Історичність Троянської війни підтверджується матеріалами археологічних розкопок, які доводять факт існування міста Трої чи навіть кількох міст, що деякі з них було зруйновано, можливо, наприкінці 13 століття до н. е. і пізніше.
Объяснение:
Каменный век — археологический термин, обозначающий обширный период человеческого развития, предшествующего эпохе металлов.
В I веке до н. э. Тит Лукреций Кар предположил, что эпохе металлов предшествовало время, когда основным оружием и орудием человека были камни. Идея о выделении предложена французским антикваром Никола Мауделем в 1734 году. Предложение научно обосновано датским археологом Томсеном в 1836 году, который выделил в периоде развития человечества три культурно-исторические эпохи: каменный, бронзовый и железный века. В 1860-х годах английский учёный Джон Либбок разделил каменный век на две эпохи — палеолит и неолит. В конце 1860-х французский археолог Г. Мортилье разработал более дробную периодизацию (шелльская, мустьерская, солютрейская, ориньякская, мадленская, робенгаузенская).
Однако в различных регионах земного шара человечество развивалось неравномерно. Каменные орудия в некоторых культурах широко использовались даже в эпоху металлов. Поэтому лучше использовать термин «каменные века», чем «каменный век» для обозначения данного периода. Временной период начала и завершения каменного века также является спорным.
Каменные орудия изготавливались из различных видов камня. Так, кремень и известняковые сланцы использовались в качестве режущих инструментов и оружия, а из базальта и песчаника изготовлялись рабочие инструменты, например, камни для ручных мельниц. Также получили широкое использование древесина, кости, скорлупа, олений рог.
В данном периоде широкое использование технологий впервые значительно повлияло на человеческую эволюцию. Ареал человека расширился от саванн Восточной Африки до всех уголков остального мира. В конце каменного века произошло одомашнивание некоторых диких животных и началась выплавка медной руды для производства металла. Каменный век относится к доисторическому периоду человеческого развития, так как в это время человечество ещё не научилось писать (что характеризует традиционное начало исторического летосчисления).
