Із появою фільварків був пов’язаний розвиток товарного виробництва, за якого продукція виготовлялася не для власного споживання, а на продаж. Одночасно з цим значні суспільні зміни відбуваються в середовищі магнатів і шляхти.Упродовж першої половини XVIІ ст. в сільському господарстві українських земель зростало виробництво товарів на продаж. Із фільварків на ринки пани відправляли великі валки з різним зерном і виручали за його продаж значні суми грошей. Великі прибутки отримували власники фільварків від тваринництва. У Руському воєводстві, на Волині, Поділлі й Київщині в багатьох фільварках розвивалося молочарське товарне господарство. У багатьох маєтках щорічно для продажу на ринку відгодовували 100—300 волів. В окремих фільварках зустрічалися кінські заводи. Вирощування породистих коней для потреб війська й знаті забезпечувало великі прибутки їх власникам.
Свідченням втягування магнатів і шляхти в товарне виробництво було зростання кількості млинів, крупорушок, ґуралень, броварень і чинбарень. Чималі доходи вони також отримували від своїх рудень, поташень, селітряних варниць тощо.
3. Розвиток міст. У цей період, як і в другій половині XVI ст., на українських землях зростали старі міста й містечка та з’являлися нові. Зокрема, упродовж другої половини XVI — першої половини XVIІ ст. були засновані десятки нових міст і сотні містечок: Конотоп, Фастів, Кременчук, Гадяч, Миргород, Яготин, Умань, Бориспіль та багато інших. У 40-х рр. XVIІ ст. в Україні налічувалось близько тисячі міст і містечок, у яких проживало щонайменше 20 % населення. Найбільшими за кількістю населення були Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15 тис.), Меджибіж (12 тис.), Біла Церква (10,7 тис.). Однак типовими були міста з 2—3 тис. жителів. Від міст держава або магнативласники отримували значні доходи — збори з ремісників і торговців, плата за проїзд через місто, за місце на ринку тощо. Деякі міста, як свідчать описи доходів, давали своїм власникам у п’ять-десять разів більше прибутку, ніж села, на місті яких вони виникли.
Міста, які належали державі (королівські), були адміністративними центрами й управлялися найчастіше на основі маґдебурзького права. Проте більшість міст (близько 80 %) становила приватну власність або належала церкві. Так, із 206 міст у Київському воєводстві королівських було 46, приватновласницьких — 150, церковних — 10. Окремі приватні й церковні міста також користувалися маґдебурзьким правом. Деякі магнати володіли багатьма містами. Так, Конєцпольському лише на Брацлавщині належало 170 міст і містечок.
Про рівень господарського розвитку міст у той час свідчила кількість ремісників різних професій. У першій половині XVIІ ст. їх налічувалося у Львові близько 3 тис., Білій Церкві — 297, Галичі — 200, Острополі — 194 ремісники. Загалом у цей період в українських містах існувало понад 300 ремісничих спеціальностей. Зростання міст зумовлювало збільшення кількості таких ремісників, як пекарі, різники, м’ясники, медовари, пивовари, ґуральники, олійники, мірошники та ін.
У першій половині XVIІ ст. в розвитку міського ремесла з’явилися нові явища. Насамперед, за рахунок вихідців із сіл у містах стало зростати число позацехових майстрівпартачів. У Львові в цей час вони становили понад 40 % всіх ремісників. Цехи намагалися боротися з ними, але найчастіше не мали в цьому успіху, тим більше, що партачів підтримували, виходячи зі своїх інтересів, шляхта й міська влада. Наприклад, у 1638 р. львівський староста, замість дозволених йому цехом шести ремісників, тримав понад 160 й отримував прибуток від їхньої праці.
На окремих підприємствах стали впроваджуватися найпростіші машини, виникав поділ праці й використовувалася наймана праця, тобто розпочався перехід до мануфактурного виробництва. Наприклад, водяні колеса на початку XVIІ ст. застосовувалися на папірнях у Брюховичах під Львовом, а поділ праці між найманими робітниками гався там, це виробляли великі гармати й великі дзвони — у майстернях Львова, Черкас, Остра, Білої Церкви.
существовали три формы землевладения: государственная — амляк, частная —мульк и земли мечетей и медресе — вакуф. Основным налогом, взимаемым с земледельцев, был поземельный налог — харадж, который собирался в виде продукции сельского хозяйства, а со скотоводов брали закят, т.е. забирали определенное количество скота, которое отдавали хану за пользование пастбищами и водой. Дехкане, ремесленники и торговцы выплачивали также налог за содержание скота, за аренду земли, существовали налоги на соль, на собственность, на свадьбу, за пользование водой, а также налог с садов и огородов и т. д. Большие доходы хану приносили сборы с торговцев и ремесленников. Сборы производились при совершении торговой сделки, а с ремесленников собирали дань с каждого цеха. С увеличением расходов ханы вводили новые повинности. Например, Худоярхан ввел даже налог на сбор пиявок, налог за показ прирученных диких зверей — волков и медведей на базаре. Этот налог взимали со всех торговцев на базаре.
2) Бояре, которые правили из-за малолетства царя, не уважали и не ценили его (бывало покормить забывали), а его мать была отравлена и она умерла достаточно рано. Царь, видя распри среди бояр за власть, становился более жестоким и беспощадным и очень одиноким. Когда он пришёл к власти, он убил всех ненавистных ему бояр самыми ужасными
В летописи сказано, что царь был хорош собой, среднего роста и обладал громким голосом.
3) Сначала он провёл реформы, которые не успела закончить его мать (реформа центрального и местного управления, военная реформа, церковная реформа). Во внешней политике он хотел закончить дело своего деда - Ивана Третьего, а именно:
1) Усмирение Казани.
2) Сделать проход в Балтику.
3) Покончить с Крымом.
В этом он достиг определённых успехов, но не во всём (почитай в вики)
4) В начале он правил вместе с Избранной радой. Потом он начал править с опричниками.
5) Присоединение Казани, ну и подъём государства.
6) Ивана IV стали называть Грозным только после его смерти. Это показывает то, каким он был политиком при жизни. Сейчас его называют царём, который пытался и проводить реформы, и вести войны, а это в принципе невозможно.