1)Семиречья создавали вооруженные отряды для расправы с казахскими и киргизскими повстанцами
2)В сентябре—начале октября значительная часть семиречен-ских повстанцев, теснимая со всех сторон карательными отрядами, вынуждена была отступить с упорными боями, уйти в ЗападныйКитай.
1)Тургайское восстание, во главе которого стоялиА. Иманов и А. Джангильдин, было самым упорным и длительным
2)численность повстанческих отрядов в самый пик восстания составляла около 50 000 чел.
Вывод.Эта революция вошла в историю
1195 київ. кн. Рюрик Ростиславич дав у володіння Р.М. Торчеськ і ще 4 міста ("часть" на пд. Київської землі), але на вимогу владимирського і суздальського кн. Всеволода Юрійовича Велике Гніздо відібрав їх у зятя і віддав Всеволоду Юрійовичу. Інтриги Всеволода Юрійовича призвели до того, що Р.М. посварився з Рюриком Ростиславичем і уклав таємну угоду з черніг. кн. Ярославом Всеволодичем. Коли про це дізнався Рюрик Ростиславич, Р.М., побоюючись тестя та його союзника Всеволода Юрійовича, поїхав до Польщі, де звернувся за до до своїх братів у перших, синів краківського кн. Казимира II Справедливого – краківського і мазовецького кн. Лєшека Білого і його молодшого брата-співправителя Конрада (див. Конрад I). Останні погодилися, але спочатку просили до у війні зі своїм дядьком, великопольс. кн. Мешком III Старим. У результаті Р.М. взяв участь у битві на Мозгаві, де був поранений (див. Мозгава, битва на річці 1195). Після цього він тимчасово помирився з тестем і отримав від нього м. Полонне (а також "пів-тартака Корсунського"). Проте вже 1196 Р.М. у союзі з Ольговичами воював із Рюриком Ростиславичем. Восени 1196 або взимку 1198/99 Р.М. відіслав свою дружину до її батька. Незабаром він узяв другий шлюб – з Анною, чиє походження дискусійне.
Після смерті галицького кн. Володимира Ярославича (1199), за підтримки сандомирського кн. Лєшека Білого, оволодів Галичем (давнім) і, таким чином, зосередив у своїх руках Волинську землю і Галицьку землю (див. Галицько-Волинське князівство). Якщо вірити Вінцентію Кадлубеку, методом масового терору боровся з опозиційними галицькими боярами. 1201 знов спалахнув конфлікт Р.М. з київ. кн. Рюриком Ростиславичем, на боці якого тепер виступали Ольговичі. У ході цього конфлікту Р.М. не раз оволодівав Києвом (1201, 1203, 1204). Таким чином, столиця Русі увійшла у сферу впливу галицько-волин. князя. Деякий час в якості його намісника в Києві сидів луцький кн. Інгвар Ярославич.
Р.М. здійснив успішні походи на ятвягів (зима 1196/97) та половців. Про один похід у степ, який відбувся на прохання візант. імп. Алексія III Ангела, повідомляє Нікіта Хоніат (точна дата не відома, імовірно бл. 1200). Про походи 1201 і 1204 відомо з Лаврентіївського літопису; у поході 1204 Р.М. брав участь у складі коаліції південнорус. князів.
1205 Р.М. здійснив похід у Польщу (мета цього походу не відома), під час якого загинув біля м. Завіхост (нині м. Завіхост Свентокшиського воєводства, Польща) у сутичці з краківським і сандомирським кн. Лєшеком Білим і мазовецьким кн. Конрадом I (які на цей час перетворилися із союзників на ворогів).
Традиційна укр. і рос. історіографія схильна перебільшувати істор. роль Р.М., якого зображують одним із творців укр. державності (її початком при цьому вважають Галицько-Волин. князівство) та видатним військово-політ. діячем. Проте такий образ князя склався не на основі реальних фактів його біографії, а через некритичне використання посмертного панегірика в Галицько-Волинському літописі, відомостей з М.Стрийковського і В.Татіщева. Не знаходять ані логічного, ані документального підтвердження "відомості" про створений Р.М. проект нового держ. устрою Русі, а також про візит до нього посольства від Папи Римського з пропозицією прийняти католицтво (від якої князь ефектно відмовився).