Ро́зпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в державі, суспільстві, народному господарстві, соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР після 26 грудня 1991 року.
Розпад Радянського Союзу в останнє десятиріччя XX ст. є завершенням не лише 70-літньої історії багатонаціональної комуністичної імперії, а й фіналом понад 400-літньої історії поліетнічної Російської імперії. Розпад СРСР не варто зводити лише до кризи соціалістичної системи, не враховуючи спадщини Російської імперії. Він є частиною загального процесу зникнення поліетнічних імперій та їх розщеплення на національні держави, прикладом чого в Європі стали Османська та Габсбурзька імперії в XIX і на початку XX ст., а на неевропейських територіях — деколонізація. Жовтнева революція та радянська влада всього лише відтягнули розпад Російської імперії на декілька десятиліть.
Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.
Важнейшим направлением эпохи Возрождения был гуманизм. Гуманисты провозглашали человека венцом природы, центром мироздания и высшей ценностью, утверждали, что человек обладает безграничными творческими возможностями, что он имеет право на наслаждение, радость и счастье в земной жизни в соответствии со своей человеческой природой. Полагаться ему следует не на Бога, а на свои силы, на самого себя, на собственные знания и умения, волю, целеустремлённость, энергию и практическую хватку. Человек есть часть природы, и его природные потребности вполне законны и нормальны. Христианская же религия с аскетической точки зрения рассматривала человека, принижала его, утверждая, что он слаб и бес изначально греховен, что человек предназначен только к во имя жизни вечной. Если в средние века цель и смысл жизни человека виделся в служении Богу и были связаны со души, то в эпоху Возрождения человек рассматривался в его земном предназначении, а смысл его жизни связывался с решением земных реальных проблем. Поэтому и общество не продукт божьей воли, а результат деятельности людей. Посредством деятельности, активной и творчески созидательной, человек проявляет свои силы и таланты самоутверждая себя в мире. Реальный образец человека эпохи Возрождения – это художник, творящий земную человеческую красоту как гармонию тела и духа. Поэтому, если в средние века определяющим фактором была религия, то теперь таковым стало искусство. Наибольшее развитие гуманизм получил в Италии, особенно во Флоренции. Отцами итальянского гуманизма были выдающиеся поэты и писатели: Данте Алигьери (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Джованни Боккаччо (1313-1375). В философии наиболее известными представителями итальянского гуманизма были: Лоренцо Валла (1407-1457), Марсилио Фичино (1433-1499), Джованни Пико дела Мирандолла (1463-1494), Пьетро Помпонацци (1462-1524).
